10. Сандарія.

    Місто просякло темними тінями. Відголосами недоброго похмурого чаровництва.

   Сандарія ретельно та задумливо вичісувала гребінцем довге руде волосся, час від часу поглядаючи у своє невелике срібне дорожнє люстерко. 

   - Це не твоя доля, доню моя.  - часто повторювала її няня: сувора висока жінка, завжди в строгому чорному платті з високим накрохмаленим коміром. – Магія високого порядку сушить серце і робить  нас холодними та байдужими.

- Я хочу!!! Навчіть мене!!!

Сандарія невесело посміхнулася, згадуючи свою дитячу впертість та наївність.

- Мене не зробить!!! – обурено тупала вона ніжкою.

- Це ще гірше! – сердилася няня. -  Пам’ятаєш, я тобі розповідала про чарівницю Аліцію?

- Ну і що? – супилася маленька Сандарія.

- Що з нею сталося?

 - Вона спалила свого чоловіка, дітей та замок через гнів та ревнощі. А потім сама кинулася з високої башти в полум’я. – протестувала дівчинка.- Але я не стану такою!

- Аліція Радзивилівська була однією з наймогутніших чарівниць в історії Ханакара. – суворо вичитувала няня маленьку Сандарію. – Вона одна з небагатьох, хто не загруб серцем. В кого воно палало. І це ж її згубило. Коли ти володієш могутніми силами – навіть маленька неконтрольована емоція приводить до страхітливих наслідків. Так що ніякої магії!

   Сандарія сумно зітхнула. Дрібна сльозинка збігла по щоці дівчини.

 « Як тебе не вистачає моя сувора… Моя мила няня. Як не вистачає рідної душі з ким можна поговорити про все… Відкрити  серце.»

     Та, не зважаючи на показну суворість, няня все-таки навчила її де чому. Однією з таких речей була здатність виявляти відбитки магічного плетива або сліди гостей з Непроявленого.

    Без сумніву. Місто, як і весь край затягувало павутинням недоброї магії.

    Вона навіть на мить зупинилася і поклала гребінець.

   «Дивно в місті ж мають бути ще маги. На королівській службі… Чи проїздом. Невже ніхто не бачить? А якщо бачить – чому немає ніяких магічних протидій?  Чому не відчуває ні чар королівських магів, ні світла орденських екзорцистів ? Жодного  тобі відголосу в ефірі.  Чи це дійсно з нею щось не так?»

  Сандарія вийняла срібний витончений медальйон, що висів на шиї. Придивилася. Навіть при світлі дня, було ледь помітне блакитне сяйво. Точне попередження про темне чаровництво.

«Ні вона таки не зійшла з розуму»

  Дівчина знервовано зітхнула і встала. Підійшла до вікна.

 « Коли він був поруч, все було просто. Вона ні про що не тривожилася. Хіба про те, яку сукню їй надягнути, чи яке намисто, пасувало до її очей… А тепер все змінилося.  Все враз змінилося… І тепер вона не може покластися ні на кого.»

  У двері постукали. Зухвало, безпардонно і нетерпляче. Так стукала лише одна людина. ЇЇ слуга  - Юрчек.

 - Заходь.

  У кімнату ввалився невисокий лисуватий чоловічок з невеликим черевцем.

    - Панно Сандарія, все виконано, як ви й веліли. Чан з травами буде нагрітий за пів склянки.  Одеж  ваш забрано з пральні та відданий на прасування.  Обід замовлено. – Юрчек шмигнув носом. – Що панно, ще зволять?

 - Юрчек. – вона відійшла від вікна і поклала гребінець на ліжко. – Скажи мені. Ти ж родом з цих країв?

 - Саме так, панно. – широко посміхнувся той, показуючи всі свої кривуваті зуби. – Тутешній я.

  - А скажи мені, чи не чув ти про таке село, як Гадка? Чи може дорогу знаєш? Чи може знайомих, що туди можуть провести? – вона підійшла ближче і суворо глянула йому в очі. – Тільки, щоб без лишнього поголосу.

 - Гадка? – Юрек наморщив лоба, і почухавши за вухом, випалив – Панно, не треба вам ніяких провідників. Швагро в мене в приймах в Гатці.  Я там був кілька разів. Давненько то правда було.

- Швагро? В Гадці?  - Сандарія приховала радість за вдаваною байдужістю. – Ти впевнений?

Слуга гордовито кивнув:

- Впевнений. Тіко вам, яка Гадка?  Нижня чи Верхня? Бо мій шваґер у Верхній живе.

Сандарія знизала плечима.

- Не знаю ще поки.  А що далеко вони одна від одної?

- Та ні кілька верст. – бадьоро продовжив Юрчек. – Тіки шо там панні робити? Села ті, невеликі. Не знаю навіть чи корчма є. Стати там на нічліг не знаю чи буде де. Хіба швагера просити.

  Слуга замислено насупився..

- Добре Юрчек. – кивнула Сандарія. – Обговоримо потім. Бо вода схолоне поки ми будемо ляси точити. Буду збиратися, а ти йди, прослідкуй за обідом.

 Лице Юрчека засяяло при згадці про слово «обід».

 - Все буде зроблено, панно! Вже біжу!

 - Юрчек! – суворо мовила Сандарія.

- Що, панно? – слуга зупинився на порозі.

 - Дивися нікому ні слова!

- Та що ви, панно. – він вдав з себе ображеного. – Ви ж знаєте – я ж могила!

- Знаю! Тому й попереджаю. – Дівчина роблено нахмурилася.

   Лице Юрчека  перемінилося, ставши вдавано обуреним, він розгублено розвів руками й задріботів униз сходами…

   ***

     Сандарія  вже й забула  це відчуття - чистого, розпареного тіла. Хоча вона кожен день в дорозі протирала його вологою льняною хустинкою, але зануритися повністю в гарячу воду - це було зовсім інше. Разом з брудом та дорожнім пилом, здавалося, змивалося і напруження минулих тижнів. Шляху. Думок. Емоцій.

    Ненадовго. Вона глянула на надпліччя - слід майже зник. Лише ледь помітна темно-жовтава пляма нагадувала, що то був не сон.

«Як це можливо? Це точно був він. — дівчина підняла руку і ретельно почала відтирати шкіру  конопляною ганчіркою. - Точніше його двійник.»

   Ще тоді, в дитинстві, коли вона була незграбним підлітком, а йому вже виповнилося вісімнадцять – він не міг втриматися, щоб не похизуватися перед нею. Вразити її своїм вмінням. Робити свого двійника. Фантома. Фехтувати в тренувальній залі під суворим наглядом Майстра Меча, і одночасно прогулюватися з нею у віддалених пахучих садах замку.

   - Розтрачувати такий дар на дрібниці! – скрушно хитала головою няня. – Навіть багато, хто з Вищих Магів не здатні на магію Експансії.  А він витрачає свій талант на безглузді забавки. Дубоголовий хлопчисько!