9. У каштеляна.

- Не пригадую, вельможне панство, такого села в нашому краї. Ніяк не пригадую. – Королівський намісник склав руки за спиною, вдаючи ніби задумливо дивиться у вікно.

  Хвала Спасителю, каштеляном в цьому повіті він вже зо два десятки років. Не тільки через родинні зв’язки в столиці,  довгі сумлінні роки королівської служби, а й через талан розумітися на людях.

  Зобачити, що за чоловік  перед тобою. Тямити з ким і як себе вести - де бути суворим та вимогливим, з ким поблажливим та великодушним. Де підлестити, де нагримати. І волів довго міркувати, перед тим, як хоч слово сказати.

  Ось і тепер, аби не мовити щось не до ладу, намагався докумекати з ким має справу.

- Самі розумієте, округа немаленька.  Справ багацько. Все на мені. То й не дивно, що якусь дрібну слободу можу і не згадати.

  Він повернувся, підійшов до столу, сів на лаву, пригладив своє поріділе сиве волосся, склав жилаві  руки на грудях і ще раз пильно глянув на гостей.

  В заквецяних чоботях та сірих від дорожнього пилу плащах, зі скуйовдженим волоссям та тижневою щетиною  «вельможне панство», швидше, нагадувало волоцюг з великого шляху, яких періодично ганяла міська варта Антараса.

   Помітив каштелян Лупінський і те, що не зобачило б інше око. Той, грубший здоровило, що сердито зиркає, скорше за все, зі збіднілого шляхетного роду. Хоч поношені та потерті одяг та взуття, видко, що з добротної матерії.  Та й піхви з мечем коштують не мало. Мабуть, як два чи три хутори. З такими, крепко, потрібно бути обережним.  З усіх багатств в таких лише гонор - за необережне слово можуть і на двобій викликати…

  Лицар не втримався, зробив кілька кроків до намісника, витягнув цидулку і сердито поклав перед ним на стіл:

- Можливо це допоможе згадати.

   Намісник повільно потягнувся до пергаменту, неквапом розгорнув і удав, що вдумливо читає.

   Та більший неспокій викликав у пана Лупінського другий гість.  Якби десь зустрів на вулиці, то, мабуть, пройшов би повз, не звернувши уваги. Нічого особливого – один з багатьох молодих гульвіс, яких повно у місті. Але то, на перший погляд.

 -  Діють у важливій справі… Прохання не чинити перешкод, і усіляко сприяти. – вголос прочитав каштелян останні речення.

    І підняв брови.

   Підпис самого Пріора. Не часто траплялися йому документи, які б підписував би сам Превелебний. Хоч офіційно королівська служба мала керуватися лише королівськими указами, та мало хто з чиновників наважувався нехтувати орденськими циркулярами.

  Він підійшов до дверей, відчинив і погукав:

- Тишко, а ну йди сюди.

  Через мить в кімнату підтюпцем прошмигнув невисокий, сухорлявий чоловічок з книгою в руці.

- Так, пане. –  в шанобливому поклоні згорбився писар.

- А ну, Тишко, скажи мені, тут панство в нас питають за слободу Нижня Гадка. Чи є в нашому повіті така?

  Тишко наморщив лоба в глибокій задумі. Почухав за вухом. І за трохи несміливо відповів:

 - Еее… Пане каштелян. Не пам’ятаю такої. Хіба зараз гляну в книзі…

Він насуплено довго гортав товстий фоліант.

- Так. Нижня Гадка… Є один запис. Давнішній, про зібрання податей… І ось другий. Тиждень тому… Про смерть в підвалі заарештованого, що родом з тої слободи… Це все.

 Писар тицьнув на запис в книзі й глянув на гостей:

- За цей рік два записи. Один від митарів. Коли відвідували. Еее… Півтора місяця назад… Так…  Сума зібраних податків... Тут все. – він перегорнув добрий десяток сторінок. - І ось  ще одна згадка…  Про те що чоловік,  родом з села  Нижня Гадка помер від… еее…

Писар примружився, старанно читаючи:

- Від апо..плек..тичного… Апоплектичного удару… Ото і все.

Писар згорнув книгу.

- А чому так мало записів? – грубо спитав  здоровань

 - Людей там небагато. На торговище звідти їздять нечасто. В ту глушину теж ніхто не їздить. – стенув плечима Тишко. - Невелика то слобода. Не дуже заможна. А з перекриттям кордону  - то й зовсім зле з торгівлею стало.

 - Добре Тишко, йди. — кивнув каштелян.

 -  Чекайте, а що то за історія зі смертю у підвалі?  Що за злочин вчинив той чоловік. – Раптом зупинив писаря, другий гість – високий, чорнявий з холодними сірими очима.

  Намісник кивнув писарю.

- Йди Тишко, то я вже сам.

Писар  хутко зник за дверима.

- Згадав цей випадок. Ніц там такого. Прибився з того села, один хлоп. Став на торжищі людей страхати жахіттями різними. Що кінець світу. Що повстали мертві та страхіття різні. Що бачив він їх на власні очі. Божевільний, один словом. – каштелян знов сів на лаву, склавши руки на колінах.

   Лупінський говорив невимушено, уважно вивчаючи гостя. Хто ж він? Королівський сановник? Що перевіряє, як він веде справи? Навряд чи. Тих видно одразу. І до чого тоді орденський припис?  Може, хто з високих чинів Ордену?  Але занадто молодий для того. Що ж вони вишукують? Єресь яку?

  - Ніхто над тим хлопом ґвалт не чинив. Закрили його у підвалі, щоб народ не лякав. Розумієте час і так неспокійний. Кордон близько. Не потрібно нам тут лишньої бучі.  Думали хай посидить, щоб лікар його оглянув пізніше.  А на другий день  - знайшли  того, бідолаху мертвим. Видати, зовсім з глузду з’їхав. Як сказав дохтур :  «Погана кров. От його й удар трапив»

- А чому ви вважаєте, що він божевільний, якщо лікар його не оглядав? – допитувався  сіроокий. – І чи посилали людей, щоб перевірити слова того чоловіка?

Каштелян здивовано звів брови:

- Ви то насправді? Помилуйте пане, не можу я через божевільні фантазії ганяти людей туди-сюди. В мене і так їх на кордонну варту не вистачає. – Він насупився –  Тишку, потім, одним з подорожніх, від місцевого священника отвіт передали.  Що за тілом ніхто не приїде. Хлоп той, жив сам один, відлюдькувато. Був несповна розуму. То й поховали його коштом міської казни.  Та й потому. Нещасний випадок. Так дохтур сказав. Погана кров.