8 Ранок.

 - Відрубати голову,– насуплено сказав Ясінський, підкидаючи поліно в багаття, щоб порятуватися від ранкової вогкості.

   Шарам похмуро глянув на лицаря, і перевів погляд вдалину – верхівки дерев порожевіли, побагряніли  - десь там за лісом здіймалося сонце.

   Густий білий туман, рваним клоччям повільно ховався між кущів та дерев, відступаючи в глибину старого лісу.  Різноголосе птаство ніби змагалося  в переспіві. Часу від часу його переривав тріскотливий перестук дятла або ображене низьке кування зозулі.

 - А потім спалити разом з тілом, щоб вже напевно.

   Маг повільно та глибоко вдихнув, ніби смакуючи.  Йому завжди подобався цей ранковий запах лісу, що бадьорить тіло  і сповнює дух бажанням жити. Напоєний тонким солодкуватим запахом лісових квітів, сухої трави та терпкої живиці.

   Він піднявся з колоди.

- А чого ж ви їй там голову не відрубали? Для чого несли добрих чверть милі на руках до табору?

  Ясінський не відповів. Докинув ще гілку в багаття. Дістав мазь і почав квецяти на рани - червоні смуги на  передпліччі та шиї.

 Шарам з інтересом  спостерігав за цим дійством:

- Ну рани не схожі на сліди, якоїсь нежиті. Звичайні подряпини від жіночих нігтів. Хоч і глибокі.

- Я знаюся, на слідах від нежиті. – понуро засопів лицар. – Захищаєте її, а вона перегризе вам вночі горлянку наступного разу на знак вдячності.

 - Сьогодні до кінця дня ми вже будемо в Антарасі та горлянка моя буде в безпеці.

- Ну не вам, то комусь іншому. – лицар вправним рухом наклав невелику пов’язку.

- Не відчуваю в ній чорноти. Маємо поговорити з нею.

  Маг глянув на бліду дівчину, що лежала дбайливо прикрита плащем Ясінського.  

 - Так і не прийшла до пам’яті. Трава вже готова. Можна знімати.

Він підійшов і обережно зняв казанок в якому булькотіло сірувато-зелене вариво.

 - Я не дотримав обіцянки захистити її.

 - Якщо вона - сама нежить, то нема чого її захищати.

 -  Слово є слово. – нерадісно мовив маг.

Він перелив сірувату масу з казанка в кухоль.

 - Хай трохи схолоне. – відставив в сторону. -Розкажіть ще раз, що сталося, але повільно, щоб не впустити жодної дрібниці.

 Лицар неохоче повторив оповідь.

  - Ви казали, що зачепили ту потвору? Меч ще не відтирали? Там мають бути сліди її крові.

Ясінський заперечливо похитав головою, потягнувся за мечем і подав його Шараму.

- Цікавий клинок, лицарю. – задумливо розглядав зброю чарівник.- Я звичайно не оружних справ майстер, але щось мені здається, таких мечів не стрінеш в зброярнях чи в купецьких крамницях. Та й, мабуть, не меровійських ковалів, взагалі, це робота.

Він покрутив  мечем.

 - Ідеальний баланс. Легкий. Невидимі для людського ока руни на лезі та магічне срібне напилення. Хто кував і супроти кого ця зброя, пане Ясінський?

 - Не твоя справа маг. У кожного свої секрети. Якщо все зобачив, давай сюди…

  Шарам підніс ближче до очей кінчик леза на якому запеклася чорна пляма. Понюхав. Знову відвів сторону. В цей момент ранішні промені сонця, що піднялося над верхівками впали на клинок. Темна пляма зашипіла, розсипалася тьмяним попелом і розвіялася за вітром.

  Лезо знову було ідеально чистим. Шарам розгублено похитав головою.

  Ясінський задумливо глянув на  мага, забрав меч, витер лезо об тканину і вклав в піхви.

***

  Шарам тонкою цівкою вливав в рот дівчині гірку рідину, доки лицар обережно притримував її голову та плечі.

 - Все достатньо. Потрібно почекати.

   Пісок в склянці не досипався і до половини, коли лице дівчини порожевіло. Вона закашлялася.

   Ще через трохи, повільно піднялася. Похитнулася. Оперлася о дерево. Хлюпнула на обличчя та голову трохи води.

- Візьміть, випийте. – Шарам протягнув дівчині кухоль. – Забере гіркоту в роті. Як себе почуваєте?

 -  Слабкість. – нарешті вимовила Сандарія.

- За трохи сили повернуться.  – запевнив  Шарам.

- Це добре. І я зможу тоді проштрикнути цього бурмила, який пхає носа в чужі справи. – дівчина гнівно блиснула на лицаря.

  Ясінський вдавав, що не чує, поліруючи лезо свого ножа.

 - А що… - почав було маг.

 Та дівчина не дала договорити. Сили схоже почали повертатися, на щоках заграв рум’янець, а голос став твердішим:

- Яким потрібно бути мерзотником, щоб підзирати за дівчиною, а потім ще підло, нишком напасти  на її… - вона запнулася. – Друга.

 - Бурмила... — на обличчі Ясінського не здригнувся жоден м’яз. Він далі продовжував натирати лезо. – Друга...

   Недобрий знак. Пес який голосно гавкотить  не кусає, але якщо шкіра в нього стала дибки та з’явився тихий вишкір – чекай біди

 - Так прояснімо, тут скорше за все, непорозуміння. – Шарам поспішив встати між ними. – Сандарія,  розкажіть, що сталося?

- Що сталося ? Ясінський зовсім з глузду з’їхав через ревнощі, мишкував за мною. А коли побачив з іншим – то напав на нього з мечем.

-  Я? Через ревнощі? – лицар вскочив. – Та мені скорше змія труйна припаде до вподоби, чим така жаба!

 - Жаба? – визвірилася Сандарія.- А що ж ви на жабу баньки вилуплюєте? Чи я не бачила, як ви на мене зиркаєте?

 - Я зиркаю?  Ще чого? На що там дивитися? Жердина сухоребра.

-   Це я жердина?  Йди сюди, товстий кнур! Я тебе зараз насаджу на шампур. – важко дихаючи Сандарія шукала свій клинок.

 - Замовкніть обоє! Негайно! – Шараму увірвався терпець – А то накладу чари безмов’я і зв’язування.

   Запанувала тиша.  Лицар, який вскочив, махнув рукою і знову сів на колоду.  Дівчина вийняла рудий гребінь зі своєї суми й зле почала вичісувати своє волосся.

 - От і добре. Придворні етикети й реверанси закінчили. – маг повернувся до дівчини. – Тепер перейдімо до справи. Історію лицаря я вже чув, а тепер розкажіть, як то було на ваш позір. Тільки без образ! А ви, пане Ясінський, стримайтесь і не перебивайте.