7. Ніч у лісі.

    Ясінський скрадався краєм тракту. Ступав хоч і швидко, але обережно, щоб не тріснула заголосно яка суха гілка. Листя під ногами все одно зрадливо шурхотіло, та той звук губився в тривожному шелесті крон, які похитувалися від поривів прохолодного вітру.

     Де ж вона?  Невже загубив?

     З-за хмар виглянув блідо-жовтавий серп молодика і залив бляклим нечистим світлом похмурий нічний ліс. На шляху нікого не було.

    Дівоча фігура майнула між дерев збоку. Ще б трохи й він би пройшов повз. Ясінський зійшов з шляху, поспішаючи, щоб наздогнати панну.

     Сандарія сповільнила крок, ніби до чогось прислухаючись. Оглянулася навколо.

    Лицар причаївся за деревом.

     Куди ж вона йде?

***

  До Антараса вони доїхали б завтра до обіду. Якщо їхали б всю ніч. Та вирішили не ризикувати, а ставати табором біля шляху. Як то вже робили не раз. Селища чи поштові ями траплялися вже вельми рідко. Тому ночівля в лісі не була для них чимось незвичним.

  Сандарія спочатку запротестувала:

- У місті відпочинемо!

Та Ясінський правив своє:

  - Ранавір даремне говорити не буде. – міркував він, знімаючи сідло зі спітнілого коня. - Попереджав, що поночі неспокійно. То краще послухати.

- Та ми вже ж не один раз на нічліг ставали. Ніхто нас не потривожив. Лише отой ведмідь, що випадково забрів. – Сандарія усміхнулася. – І то, мабуть, тому що прийняв вас, пане Ясінський,  за свого родича.

   - Раз так, а раз інак. – буркнув  лицар. – А раптом сьогодні ваші родички нас навідають. На мітлах своїх прилетять.

    Та дівчина була сьогодні, в напрочуд, доброму гуморі, бо навіть не відповіла лицарю на його кпини. А лише розсміялася, зіскочила з коня, кинувши йому вуздечку.

    - Та й кінь може вночі підкову згубити, чи то ногу зламати. – розсудливо продовжував лицар, стриножуючи коней.

     За ті півтора тижні, що вони їхали разом, Ясінський з дівчиною, попри острах Шарама, жодного разу не зчепилися. Не те щоб вони стали друзями - жарти та кпини не припинилися - але після отих посиденьок в Ранавіра ніхто  вже не хапався за ніж, і очі ні в кого не наливалися кров’ю.

  А коли одного вечора вони так захопилися суперечкою про геральдику, генеалогію родів Гарвати та особливості придворного етикету, що Шарам вирішив, що може спокійно залишити їх на одинці, вклавшись спати.  Без остраху знайти зранку чиєсь захололе тіло.

- Сьогодні готую я! – безцеремонно заявила Сандарія.

- І що, то таке трапилося? – пирхнув Ясінський. – Що королева зійде до мисок та казанків, яка та кухарка? Чи то вона здумала нас отруїти?

  - Хто нас міг отруїти, то це ви, пане лицарю. – захихотіла дівчина. –  Скажіть щиро. Вашою баландою, бранців катували, щоб у ворога секрети вивідати?  А в казан мага – то й глянути страшно - справжнє відьмацьке вариво. Залишається лише гадати, що там плаває - чи то хвіст жаби, чи зміїна лапа.

 - Щось не чути було ваших кепкувань, коли я зайця запікав. Їли, аж пальці облизували. – розсердився лицар.

-  То, мабуть, на мене Шарам чари навів, що смак та нюх відбивають. – вона викладала, якісь пахкі, кольорові пакуночки, зі своєї суми. – Спробуєте нарешті нормальної їжі. Коли ми з братом подорожували вдвох…

Вона, раптом, ніби прикусила язик.  І не даючи вставити чоловікам слово, різко закінчила:

- Досить тих балачок. Я голодна, мов дикий звір. І мій шлунок вже не витримує того знущання…

***

    Якби там не було, а Сандарія дійсно вміла готувати. Навіть Ясінський, щоб був скупий на похвали, не стримався. І потім до блиску вишкрібав м’якушем хліба дно казанка.

   Змучені після дороги та розманіжені доброю вечерею вони не сиділи довго. Шарам наклав сигнальні оберіги-закляття і чоловіки вклалися спати. Залишивши Сандарію, як завжди, першою на варті.  Біля опівночі, на зміну їй мав стати лицар, а черга Шарама приходила після других півнів.

   Лицарю не спалося. Він довго лежав непорушно дивлячися на клапоть зоряного неба, до якого жадібно тягнулися чорні гілля-руки лісових велетів. Навколо панувала тиша, лише іноді від раптового пориву вітру злякано затріпоче листя та вряди-годи натужно, мов старий дідо при смерті, заскрипить напівзогниле дерево.

    Нічна свіжість приємно холодила обличчя, крутила в носі землистим запахом прілого листя та деревного моху, бадьорила і гнала геть сон.

    Ясінський час від часу кидав погляд в сторону багаття, де сиділа дівчина. Коли ніхто не бачив, він уважно спостерігав за нею. Іноді навіть впадав у задуму. Що ж так  чіпало його холодне, як він думав, давно зашкарубле серце?  ЇЇ вишукані галантні манери? Чи її грація?  Плавність рухів – однаково бездоганних – чи вправлялася з мечем, чи готувала снідання?  Чи цей забутий, як він думав, за багато років, такий знайомий тембр голосу?

   Ясінський важко зітхнув, відганяючи гіркі думи. Знову глянув в сторону вогнища.

   І ледь втримався, щоб не підвестися.

    Дівчина сиділа зіщулившись, обійнявши коліна, похилившись до вогню. Багаття ледь жевріло, курячи гірким димом, і вже майже не даючи світла. Обличчя Сандарії не було видно за розпущеним волоссям. Плечі її здригалися.

    Вона плаче? Чи йому здалося?

     Ясінський боявся поворухнутися. Глянув в сторону Шарама. Той дихав спокійно і глибоко. Спить. Знову поглянув в сторону дівчини.

      Все-таки видалося?

    Сандарія раптом рвучко підвелася. Витерла обличчя рукавом. І повернулася в сторону шляху, ніби уважно вслухаючись.

    Від різкого пориву вітру полум’я раптом рвучко спалахнуло і затанцювало жовто-зеленими пломенями, розкидаючи навколо сніп іскор. По галявині закружляли невеликі вихори з сухого листя та трісок. Захвилювалися, зашуміли дерева недобрим, тривожним протяжним стогоном.

     Та замість звичної нічної прохолоди вітер приніс затхлий, цвілий, задавнений холод могильного склепу.