6. Застава.

- Може перед тобою ще спіднє зняти, щоб ти добре роздивився? – гаркнув Ясінський на стражника.

   На обличчях вартових з’явилися посмішки  - не один з них тихцем кинув масний погляд на Сандарію, що мовчки сиділа верхи, спостерігаючи за суперечкою.

-  Маю наказ старшого, – твердо стояв на своєму вартовий. – Не пускати нікого без огляду. Нагляд чинити. Речі передивлятися. А також на зовнішній вигляд увагу звертати. Чи немає хворі якої - тифу там чи холєри.

- Зараз тебе самого холєра трафить, – розчервонівся лицар. – Як я з коня злізу.

Він зістрибнув вниз. Вийняв з-за пояса і ткнув пергамент стражнику прямо в пику:

- Читай дурню, що тут написано. Безперешкодний проїзд  власнику сього подання! Підпис самого превелебного Пріора.

- Не моя то справа. В сих ваших паперах розбиратися. Я то й читати добре не вмію,- відступив два кроки назад наляканий вартовий. – Маю наказ від сотника. Догляд чинити. Рудобородих затримувати для ретельного догляду.

- А де пан вартовий, тут рудобородих бачить?  - посміхнувся  Шарам. – Чи то може він на нашу супутницю натякає? Мо що ми не помітили?

 Вартові зареготали.

Сандарія густо почервоніла і гнівно блимнула очима на мага, але нічого не сказала.

- Нічого я не натякаю. Он пан сотник  йде – ото з ним і говоріть. Скаже не оглядати, то й не стану перечити. А як скаже, то звиняйте. – полегшено зітхнув стражник.

  - Що тут за буча чиниться?  Королівський наказ. Нікого не пропускати без пильного догляду, – роздався твердий, рішучий голос в них за спиною.

 Вони розвернулися. Перед ними стояв високий білявий красень з блакитними очима, в камзолі з дорогого чорного сукна, з срібними манжетами.

 - Чортяка, хай тебе біс візьме!!! – заревів Ясінський.  – Ранавір!

І розвівши руки, посунув на сотника.

Той від несподіванки осікся. Його обличчя розпливлося спочатку здивованою, а потім і радісною посмішкою:

- Ясінський!? Оце так зустріч, друзяка!!!

  Вони міцно обійнялися, плескали один одного по плечах і сипали жартами. Нарешті Ясінський нахилився до сотника і щось прошепотів на вухо. Той глянув на його супутників і кивнув. Прибравши серйозного вигляду, він кинув стражникам:

- Пропустіть їх.

 Вартові розійшлися. І Сандарія з магом, взявши за повід коня лицаря, проїхали повз.

- Ну мусиш завітати до мене з супутниками  на келих вина. Як знати, коли ще зустрінемося,- Ранавір галантно вклонився Сандарії. – Прошу пані не погидувати моїм товариством.

  Дівчина кивнула й обдарувала сотника милою посмішкою. І вони повільно рушили за Ранавіром з лицарем, що йшли неквапом, згадуючи старі добрі часи.

   Сотник приймав їх в невеликій сторожці недбало поставленій на краю шляху. Кривуваті стіни зведені з глини, соломи та піску були охляп накриті сивим очеретяним дахом, що потьмянів від негоди. Зо два невеликих незасклених віконечка давали вдосталь світла, для того, щоб бачити обличчя співрозмовника.  На ясеневі колоди всередині були кинуті неотесані потемнілі широкі дошки – що служили й столом, і лавою, і при потребі навіть ложем.  На голих стінах не було нічого, окрім кількох вбитих клинів, на яких недбало висів одяг, та стара, брудна, загиджена мухами та залишками старої павутини ікона Спасителя.

  - Пан сотник, знається на доброму вині,– Сандарія люб’язно посміхнулася. - А то в цих захланях, я вже й забула, який то в нього смак.

 - Дякую, панно Сандарія ! – Ранавір роблено вклонився, сміючися. – Добре вино, то моя слабкість.

- Як і дівки, – реготнув Ясінський. – Там де, Ранавір  - там завжди вино, дівки та гра в кості.

Сотник посміхнувся:

 - А ти дівок завжди міняв на добру бійку. Чи що змінилося? 

Він уважно глянув на дівчину:

- Може то я маю честь спілкуватися з майбутньою пані Ясінською?

   Сандарія порожевіла. Удала, що розглядає свій бокал вина. Нарешті перевела погляд на Ранавіра, потім на лицаря і з веселим награним викликом відповіла:

- Ну пан Ясінський вельми вправний в компліментах. А його галантним манерам – можуть позаздрити особи королівської крові. – вона притулила келих, до губ. – Мало яка леді встоїть проти, такого лицаря…

Вона розстебнула верхній ґудзик коміра з посмішкою.

-  Все може бути.

- Наш Ясіньский, галантний кавалер? – засміявся Ранавір. – Друже, ніколи не подумав би, що ти здатен на таке. Я знаю, що ти з давнього благородного роду. Але мені здавалося, що тобі легше на ведмедя голіруч піти, чим дівчині гарне слово сказати.

  Він поплескав лицаря по плечу:

- Це, мабуть, справжнє кохання, Ясінський!  Якщо навіть з такого, як ти, грубого неотеси, робить ґречного лицаря.

 Лице Ясіньського набуло кольору темно-червоного вина, яке він долив собі у келих.

 - Що ж то пан сотник робить  на дорожній заставі? – перевела розмову Сандарія. – Я не справна у військових чинах і справах. Але хіба то діло сотника селянські вози обдивлятися та придорожніх перепиняти?

 - Не наше то діло. – погодився сп’янілий сотник.  – То все про людське око. Є наказ королівський. Карантин.

- Раз карантин, то мусить бути, якийсь лікар чи цілитель. — подав голос маг, що сидів мовчки в кутку. – А я щось жодного не зобачив.

Ранавір глянув на нього задумливо налив собі вина, а потім дівчині.

- Мабуть, кепські справи, раз бойових командирів сюди перевели,  – спохмурнів Ясінський. – Ранавір, що тут відбувається?

- Не знаю, – здвигнув плечима сотник. -Наказано, всі дороги з Антараса перекрити.  Оглядати людей та підводи. Всіх підозрілих з дивними знаками на тілі затримувати та віддавати Ордену. Особливо всіх рудобородих.

 - Рудобородих?  - Сандарія звела брови.

Шарам глянув на дівчину – її пальці, здавалося, от-от  розчавлять металевий келих.

- Рудобородих. – Кивнув сотник. – Так написано в указі.

Він глянув стривожено на вікно і притишеним голосом продовжив: