5. Пропозиція.

Хоч всі шинки пахнуть однаково, водночас кожен з них має свій особливий дух. В «Ямській корчмі» пахніло солодким, жирним, засмаженим  у світло-коричневій, хрусткій скоринці коропом.  Пряно-вершковим ароматом тушкованої в сметані, з кропом та часником,  щуки. Густою наваристою, золотисто-прозорою юшкою, в якій плавали шматки селери, солодкої моркви, білого кореня та філе окуня. Загалом – свіжою рибою.

  Тому навіть Шарам, який ніби тільки прокинувся  і не мав ще зголодніти – відчув, як побігла слина.      

     Панянка впевнено попрямувала крізь  весь шинок до самого чистого на вигляд столу, мабуть, призначеного для більш поважних гостей.  Провела пальцем в чорній рукавичці по ясеневій стільниці, скривилася  і сіла поряд на лаву. Знявши меч, поклала поруч.  Шарам повільно підійшов і сів напроти.

  Шинкар зігнувся в поклоні біля столу.

- Що бажає панна?

- Бажає, щоб стіл протерли. Не бажає їсти з корита, як та льоха.

Корчмар улесливо вклонився ще раз.

- Звиняйте, панно, все зробимо. Що замовити бажаєте?

- Смаженої риби та вина.

      Пройшло немало часу, доки корчмар, з якого зійшло три поти, нарешті відійшов від столу – рудоволоса не могла ніяк зміркувати.  Ні тобі пристойного вина, серед того дешевого пійла. Ні підхожої риби, під той кисляк, що все-таки змушена була вибрати.

 Вона розчаровано кинула рукавички  на стіл, награно зітхнула, і закотила очі, побачивши, як Шарам, замовив кухоль пива до риб’ячої юшки.

   На щастя для мага прибігла служниця, що отримала, доброго прочухана від шинкаря, але тільки для того, щоб потрапити під кпини рудої мегери. Бідолаха вся в сльозах швидко протерла стіл і втекла на кухню.

  Шарам кинув  оком. Навряд чи їх хто підслуха. В корчмі було нелюдно. Кілька огрядних крамників, що їхали з ранкового торжиська зі своїми служками. Самотній, скоріше за все, гінець королівської служби, в запиленій зеленій накидці. І зо дві компанії місцевих, синюватих  пияків в сірих, латаних свитинках, що хлебтали найдешевшу горілку, закушуючи смаженими карасями.

- Як можу звертатися до панни? – Запитав маг.

Дівчина зверхньо глянула на нього.

- Міс Сандарія. – Вона з викликом задерла підборіддя. — З давнього поважного роду Мадіні.

- Немає  в Ґарваті ніякого роду Мадіні.

   Шарам обернувся. Зітхнув. Позаду, через стіл, в темному кутку, куди не потрапляло світло сидів з кухлем пива пан Ясінський.

 Міс Сандарія порожевіла :

- А звідки  у ваших в болотах можуть знати, про один з найдревніших родів?

 - Я знаю всі роди Ґарвати, до найдрібніших.  Немає там Мадіні. – Огризнувся лицар.

Щоки дівчини запалали вже багрянцем:

- Звичайно, що у вашому глухоманному королівстві нічого не чули про один з найдревніших родів Ханакара!

Шарам побачив, як побіліли її кісточки пальців — дівчина схопилася за стіл, ледь стримуючись.

 - Зате ми багато, чули про різних гулящих дівок та міщанок, що вдавали  з себе аристократок. – Відрізав лицар.

        Очі  Сандрії хижо звузилися, а вуста стиснулися.

-  Достатньо. Досить цих придворних реверансів. –  Шарам холодно кинув лицарю через плече.  І повернувся до дівчини — Не робіть дурниць панно Сандрія.

    Вона навіть і не думала прислухатися. Рука дівчини потягнулася за ножем. Руда з ненавистю дивилася, то на нього, то на лицаря, продовжуючи тримати руку за поясом.

  - Вахлай ! – кинула зневажливо, з викликом.

 -  Відьма ! - Лицар так спересердя брязнув об стіл  кухлем, що той розлетівся на череп’я, обливаючи все навколо залишками пінного пива. З гуркотом відсунувши лаву, він сердито рушив в сторону шинкваса.

 - На сповідь піду. Нечиста сила. То чорномага в товариші отримав, тепер  — відьма. – Роздратовано гарчав він, сунучи, як той злостивий ведмідь-шатун, що недоспав взимку. – В першій же церкві свічку поставлю та акафіст замовлю.

Перелякані гармидером купці, боязко відсувалися  в сторону даючи йому дорогу.

Шарам провів лицаря холодним поглядом і знову повернувся до дівчини:

 - Після цього обміну люб’язностями,зробіть мені честь, міс Сандрія, все-таки розкажіть  що  сталося.

   Руда уважно його вивчала, ніби вперше бачачи. Довго мовчала і нарешті засунула кинджал за пояс, взяла келих свого недопитого вина і неохоче почала оповідь.

  Вони зі своїм слугою приїхали до «ями» з самого рання. ЇЇ слуга, виявляється, замість того, щоб підкувати коня в доброго коваля, вирішив трохи грошей втаїти, і підкував в старого пияка за жбан горілки. Та й так, що за тиждень ходу кінь одну підкову загубив ,а інші ледь трималися. Звісно на горіхи він отримав. Але коня потрібно було перекувати. Та місцевий коваль через справи  мав бути лише за день чи два, а затримуватися вона не може. То ж  пані вирішила обміняти коня на поштовій ямі . Про що з управителем вранці і домовилася, та й гроші за те йому відрахувала.  Залишивши там свого  слугу, рушила до корчми поснідати. Коли вона пішла, прийшов пан Ясінський.  А оскільки кінь наразі вільний лише один, то лицар вирішив, що саме він має на нього всі права. Бо бачите приїхав вчора ввечері.  Пан управитель швиденько втік, зачувши ту бучу. А її слуга,що намагався завадити, був скалічений ледь не до смерті.

 Оповідала це дівчина, смакуючи рибу. Закінчивши сполоснула руки в глиняній мисці. Знову взяла келих і питально глянула на мага .

- Тому, пане Шарам.. Чи правильно я запам’ятала ваше ім’я ?

Шарам кивнув, зайнятий юшкою

- Тому я  маю Право Першого на цього коня. Адже кому, як не магу знати про Право Першості. – Лукаві іскринки заграли в її очах.

    Шарам відсунув порожню тарілку. Глянув невдоволено на лицаря, який наливався пивом на шинквасі. І, ніби  не помічаючи її іронічної усмішки, відповів:

   -  Ваше Право Першості ніхто не заперечує. Чи не може панна почекати ?  В нас теж справа невідкладна.  Ми добре заплатимо.