4. Оказія.

   Шарам прокинувся від грізного голосу, що обіцяв  надерти дупу панові Ясінському.

  Вчора вони зупинилися на ніч у проїзній корчмі, що приліпилася біля поштової ями.  Нічим не примітна – складена з товстих тисових  колод, вкрита посірілою від часу та негоди соломою – одна з багатьох, що  траплялося  їм в дорозі. Вирізнялася хіба тим, що на скошеній, вкритій тріщинами, вивісці, яскраво червоною мареною, старанним спудейським почерком було виведено нехитру назву   - «Ямська корчма».

   В лицаря почав накульгувати кінь, і далі їхати було – тварину скалічити. Добре що поштова яма була недалеко – бо вже було надвечір’я. Показавши орденський папір – віддали коня Ясінського  служці. І пішли вечеряти. Бо тільки головний ямщик міг на заміну  іншого коня дати. А як сказав, ще безвусий, зовсім юний слуга :

-  Пан управитель, додому поїхав спочивати. Тільки він дозвіл на заміну коня видати може. І просив турбувати вночі лише в надзвичайних випадках. А якщо ні  - то злоститися дуже буде.

   Мандрівники поспіху не мали та й теж втомилися добряче. Доки розпрягли коней,доки перекусили ситно в шинку -  була вже глибока ніч. Лицар, як завжди, виявився  не багатослівним.

   На здивування Шарама, всі три тижні, що вони провели в дорозі, той їхав мовчки, зрідка кидаючи слово, якщо того справа потребувала. Хоч і здавався він зануреним у свої думи – не сховалося  від мага  пильність та уважність з якою він підмічав все навколо.

   Яким шляхом їхали, що по дорозі траплялося. Наметаним оком цінив,  як подорожніх на тракті, так і відвідувачів в придорожніх шинках.  Вік, статуру, зброю – і ту що на позір висіла, і під плащем приховану.

    Підмічав навіть, як людина  рухалися  чи кухоль з медовухою брала. Бо досвідчений воїн бачить по поруху, хто перед ним  - хлоп хвалькуватий, що крім ціпа та сокири нічого в руках не тримав.Чи досвідчений найманець, що в одежу крамаря вбрався, щоб увагу королівських стражів не привертати.

     І навіть за кухлем пива, що зрідка вони собі дозволяли, не розв’язувався пану Ясінському язик.  Сидів за столом мовчки, кутаючись ніби від холоду  у свій потертий, але ще міцний, тьмяно червоний плащ, підбитий колись білою, а тепер вже брудно сірою льняною підкладкою.

     На питання мага відповідав не охоче, або просто мовчав. І  навіть бешкети не чинив, ні тверезий, ні зоп’яну. Хоч іноді привід для того і траплявся. Коли два  чи три рази  ватага молодих хлопів, перепивши наливки, зачіпати їх намагалася. Дивився на них грізно  і клав меч в піхвах на стіл. Достатньо було сього, щоб хлопів як вітром здувало.

На погляд мага здивований кидав недбало:

  -  Діло доручене мусимо виконати. Ворог завжди на те ловить – щоб в бійку втягнути чи свару затіяти. Так легше  ніж в спину встромити. Чи щоб на місяць в підвалі затримати, поки суддя справу твою зволить розглянути. Нема чого поводитися як молодий-зелений, що за дівку або слово криве, за ніж хапається чи на поєдинок  кличе.

    То, мабуть, була найдовша балачка лицаря за всю за їхню подорож. Не допомогли  ні обережне вивідування, ні розповіді  мага про свої походеньки. Слухав ніби уважно, та нічого не казав. Сидів незворушно. То  оглядаючи все пильно навколо, то на свій кухоль супився. А допивши спати  йшов. А за ним і маг.

      То й так і цього разу було.

     І от прокинувшись, ще лежачи  в ліжку, він ясно чув розкотистий голос пана Ясінського, який схоже за цей ранок  виговорив більше слів чим за всю подорож.

    Шарам піднявся, натягнув штани, шкіряні  чоботи, накинув  свою простеньку сіру, конопляну сорочку і відчинив двері, підперізуючись.

    Дуже вже йому стало  цікаво глянути на ту особу, яка погрожувала  пану Ясінському не тільки надерти дупу, а ще й відрізати вуха.  А от куди ті вуха, ця особа обіцяла засунути лицарю, то й непристойно згадувати було...

    Він ступив на  стоптане, де-не-де зі шматками вцілілої  трави подвір’я, мружачись  від яскравого ранішнього сонця.

    Розчервонілий, як буряк, з очима, що налилися кров’ю, лицар то стискав кулаки, то хапався за меч. Груди його опускалися важко і рвано, а ніздрі  роздувалися, як в того  бойового коня перед боєм.

  - Ну давайте, виймайте меч.  Чи ви тільки зі слугами здатні битися?

    Перед здоровилом у фехтувальній позиції стояла молода особа, дражнячи його іронічною усмішкою. В одній руці вона тримала довгий тонкий меч -  клинком на рівні грудей  лицаря,  а в другій ховала за спиною за спиною, короткий  кинджал.

     Лицар нарешті опанував себе. І спересердя брязнув мечем, заганяючи назад у піхви:

    -  Ще я з бабою не бився! Тьху !

    Він зло сплюнув, лайнувся, розвернувся і пішов до шинку.

   - Краще з чортиськом  чи відьмаком справу мати, чим з чортовою бабою.

   - Гей, куди  ти, боягузе ?! – Закричала услід йому панянка. – Повертайся і бийся!

   У відповідь на те Ясінський  зайшов в шинок – і так брязнув дверима, що стіна затрусилася, піднявши хмару куряви, осипаючи солому та мох додолу, а напуджена зграя горобців злетіла гамірною хмарою.

    Давлячись від сміху, маг присів на ослін поруч. Нарешті, прибравши  серйозного  вигляду, він чемно запитав :

  - Чим же так розгнівив панну, мій супутник?

   Дівчина різко розвернулася, направивши на нього свій меч. Але за мить опустила і вклала його в піхви.

  -  Якщо це ваш супутник, то прийміть мої щирі співчуття.  – Вона гонорово кивнула.- Немає нічого гіршого чим мати за попутника боягуза, хамлисько і свиню.

 Маленький кинджал зник за  елегантним пояском, прикритий плащем.  Вона  відкинула назад довге руде  волосся і воно неслухняними кучерявими хвилями розлетілося по чорному камзолу. Щоки  її ще червоніли легким рум'янцем від хвилювання. А зелено-сірі очі, вже сяйнули хижим блиском, як в того котиська в лісового, що за дерева чатує, уважно розглядаючи мага.

   -  Я думаю панно, то якесь непорозуміння. — Примирливо заговорив маг. - А що сталося?