3. Угода.

  Стало прохолодніше. Монах взяв кілька сучкуватих полін і підкинув у напівзгасле багаття. Полум’я яскраво спалахнуло, наповнивши кімнату теплом та солодким смолистим запахом.
   Повіки мага сонно злипалися після ситної вечері. Він склав руки на грудях і намагався зручно вмоститися на твердій лаві, опершись на стіну.

– А чи не хвилюєтеся задурно? Бо щось не бачив я ні магічних приготувань, ні зборів військових.

– Думаєте, це бздури старого монаха, що з глузду в старих келіях зійшов? І в кожній тіні тепер ворога бачить? – монах зітхнув. – Радий був би, якби се правда виявилася, що то страхи ченця оглашенного…

Отець неспокійно  заходив по кімнаті.

– Король в забавах – полювання  та турніри з балами. Придворні в  інтригах і сварах за титули та землі. А Орден… – він зітхнув. – На жаль, нас теж не оминули людські вади.

 Інок присів і пильно подивився чорномагу в очі:

– Та й маємо ми, швидше за все, справу з найчорнішою магією. І в цьому нам ні лицарі, ні орден, ні маги не допоможуть.  Потрібна буде людина, яка толк у ній знає. Щоб могла все вивідати та розпізнати.

– І де ж то знайти нам такого фаховця? – вдавано здивувався Шарам, позіхаючи.

– У вміннях ваших сумнівів не маю, – монах вдав, ніби не помітив глуму. – Хоч поговір про вас недобрий йде. Але люд наш темний, скорий брехням та поголосу вірити. Чув рекомендації про вас від поважних людей. Про вас та майстра вашого Вежена. Сказали, що якщо хто з братства того слово дав, то так тому і бути. Життя покладуть, але виконають обіцяне. Тому хочу саме вас винайняти на цю справу.

– Не дуже то мені подобаються слова ваші про те, що життя потрібно покласти. – усміхнувся скупо Шарам. – Волів би жити довго, їсти добре  і померти від старості. А ви хочете, щоб я засунув голову в пащеку дракона і порахував його зуби.

   Набивав ціну маг. Наразі справа не видавалася йому якоюсь складною. Поїхати. Вивідати. Глянути, яке магічне плетиво сплетено. Приїхати та донесення подати.

Дріб’язкова справа, за яку можна добру копійчину заробити.

Монах сплів пальці.

– Буду правдивим з вами. Можливо, з драконом було б безпечніше.

– Такий собі з вас крамар, – вже засміявся Шарам. – Так ви сей товар не продасте.

– Краще зараз відмову почути, ніж хлоп накиває п’ятами під час справи. Часу на другу спробу може не бути.

– Два десятки золотих. – швидко сказав Шарам.

– Добре. – погодився монах, не торгуючись.

– Два десятки зараз. І ще два десятки після виконання доручення. – продовжив маг, дивлячись уважно, чи не сіпнеться де від такої наглоти повіка в панотця.

Нічого не кажучи, монах вийняв з-під поли важкий мішечок і кинув на стіл.

– Тут двадцять п’ять. Угоду укладено. Решту двадцять п’ять отримаєте, коли повернетеся.

    Шарам глянув на тугий мішечок з темно коричневої шкіри, перетягнутий лляною мотузкою. Мабуть, він десь продешевив. І з нього теж був гендляр такий собі. Та й звідки йому знати, на скільки змінилися розцінки в місті на магічні послуги, якщо ти місяцями пропадаєш десь на задвірках.

– Куди й коли маю їхати?

      Монах вийняв сувій. Розгорнув на столі потемнілий жовтуватий пергамент. Тицьнув пальцем на маленьку точку на карті, трохи нижче назви, виведеної червоною охрою.

– Селище, в яке ви маєте поїхати, – ось тут. Розвідати. Зрозуміти, що там коїться, і повернутися до осіннього рівнодення. – він згорнув сувій і протягнув відьмаку. – Візьміть собі.

     Шарам вийняв чорну потерту шкіряну сумку-кисет, спочатку неквапом поклав туди гроші, а потім і карту.

– Виїхати маєте протягом тижня. І є додаткова умова.

Шарам хмикнув. Орден і без подвійного дна? Так не буває.

– У вас буде супутник.

Шарам насупився.

– Вивідача до мене вирішили приставити?

– Охоронця. – монах навіть оком не повів. – Дорога далека. А вашу братію не дуже полюбляють. Нам ніяких оказій не потрібно, що затримати можуть. Вам дорожню охоронну грамоту Орден видати не може, самі розумієте. А коли то лицар найманий – інша справа. Легко буде з тим папером чи на ямах вам коней на свіжих поміняти, чи яку допомогу від війта місцевого отримати, чи просто щоб варта королівська перепон не чинила.

Шарам піднявся. Час уже був пізній. Тим паче після доброї вечері – очі вже злипалися.

– Орденські супровідники – то для мене не найліпша кумпанія. Але най так. Правду кажете, швидше то буде. На тому й порішили.

У двері постукали. Монах відчинив. На порозі трусився переляканий шинкар.

– Пан отче. Можете того чоловіка, що вас супроводжував, вгомонити, бо він нам весь шинок рознесе.

Маг з іноком вийшли в загальну залу.

    Пахло важким потом, свіжою кров’ю, розлитим пивом та доброю бійкою. Таверна нагадувала побоїще – перевернуті столи, поламані лави, розтрощені в череп’я кухлі та миски. Подекуди серед калюж пива, розкиданих та потоптаних риб’ячих та курячих кісток, ячмінної каші та вареної ріпи лежали, важко стогнучи, кілька бідолах. Решта настрахана тулилися попід вікнами та дверима. Хто з заюшеним носом, хто тримався за зранену руку чи розбиту голову, спідлоба зиркаючи на винуватця.

     На самій середині залу – в гордій самоті, серед гори порожніх кухлів, риб’ячих хвостів, баранячих кісток та надламаних окрайців хліба, на столі – розвалився дебелий широкоплечий чоловік. Сидів він спиною до них, так що магу було видно лише довге темне сплутане волосся, що спадало на табар – коротку безрукавку з тонкого дорогого сукна. Яскравий колись ультрамарин якої, поплямований  де-не-де плямами жиру та засохлої крові, потемнів та вицвів  від часу.

– Пане Ясінський. Бачу, ви тут добре розважилися. – монах зупинився за кілька кроків від здорованя.

   Пан Ясінський розвернувся. П’яно примружився, розглядаючи, хто перед ним.

– Та курва, які тут розваги. Кілька кухлів пива, пару стусанів – і всі десь, як горох попід лаву, згубилися…