В кожному пристойному шинку має бути кімната, де гості можуть поговорити без сторонніх вух. З грубими дверима та міцним засувом, з віконцем маленьким, що у внутрішній двір виходить, щоб око чуже не зобачило.
Була така і в таверні «Голомозий шинкар». Невеличка – якраз, щоб вмістити з десяток гостей. Нічого зайвого - окрім стола зі старого дуба та кількох лав, з образами в кутках кімнати, як то заведено в порядній господі.
Сонце вже зайшло, але завбачливо запалена шинкарем маленька свічка разом із невеличким затопленим коминком давали достатньо світла, щоб бачити співрозмовника. Соснові дрова весело тріскотіли, сповнюючи кімнату смолянистим запахом та приємним жаром. Шарам з монахом мліли мовчки, чекаючи, доки прислуга принесе їжу. І лише коли двері зачинилися – розмова поновилася.
– Ну, панотче, ім’я моє ви знаєте, то хотів дізнатися ваше. – Шарам узяв яблуко, потер його об край плаща і з насолодою захрумкотів.
– Звіть мене отець Георгій. – Інок глянув на мага. — Звольте вечеряти, пане Шарам. А я вам поки розповім, чому звернутися до вас вирішив.
Шарам, догризши яблуко, радо кивнув і взявся за ложку.
– Хто я в Ордені і який сан маю, се для нашої розмови не важливо. Бо не від лиця Ордену. пропозиція ся. Звертаюся до вас, як приватна особа.
Тут, мабуть, Шараму потрібно було звести здивовано брови, але він був зайнятий надто серйозною справою – пережовуванням чергової м'якої запашної пампушки.
– Не повинно вас то дивувати.Так, офіційна позиція Ордену – магія і чаровництво – суть єресь, що людей від Творця відводить. Тому не одобрить ні Пріор, ні Магістр, таке звернення. Але є в Ордені, окрім ортодоксів, і помірковані. Які іншу думку мають. Що все у цьому світі Творцем дано. Ціль свою має. І магія теж.
Шарам з набитим ротом схвально кивнув. Отець Георгій трохи помовчав і далі продовжив:
– Читав я деякі древні апокрифи. Що інакше Спаситель вважав і навіть дружбу мав з деякими з магів. Звичайно, ці апокрифи не канонічні та не визнаються Орденом. Заховані глибоко в нижніх підвалах Орденської Бібліотеки, куди доступ тільки для вищого духовенства.
Він задумливо відкинувся до стіни, ніби поринаючи у свої глибокі думи. Споглядаючи вогонь свічки, що пломенів рівно, не відкидаючи тіней. Та враз, ніби прокинувшись, рішуче продовжив:
– Та наразі не до суперечок богословських. Час такий, що мусимо спільно діяти. Бо не буде кому незабаром ті спори вести.
Шарам відсунув порожню миску, відклав ложку в сторону і задумливо приклався до кухля.
– Пам’ятаєте історію нашого королівства? – запитав монах, швидше задля годиться. Бо, не чекаючи відповіді, продовжив:
– Коли розпалася могутня імперія Ханакара – з її західної частини утворилося наше королівство Ґарвата і сусіднє королівство Дарпата. Не можна сказати, що стосунки були в нас дружні. Іноді ми укладали союзи. Іноді мали прикордонні сутички. Але точно не ворожі. Кілька років назад з північних кордонів на сусідів прийшла навала. Наш король – руку помочі хотів подати – послів прислав. Холодно відмовили дарпатці. Помочі сказали не потребують, мовляв, відбили напад, хоч і ціною великої крові.
Чи побоювався король Дарпати, що вдаримо ми йому у спину, чи з якої іншої оказії – заборонили про війну ту оповідати, і про ворога того. Тому і не знаємо, що то за зло було. Тільки зі чуток та байок, що по шинках та ярмарках травлять. Оповідки ті більше схожі на страшидла, якими на вечорницях парубки дівок лякають. Про страховиддь та мертв’яків, про темряву вічну.
Монах раптом замовк, ніби прислухаючись. Шарам теж насторожився. Нічого. Лише вогонь тихо палахкотів, час від часу стріляючи поліном. Панотець важко зітхнув.
– Як ви знаєте, що межа наших королівств проходить по річці Данай. Повноводна по всьому річищі, броду жодного. Так от в кінці цієї зими королівство Дарпата раптово без пояснень зачинило всі мости, зупинивши будь-яку торгівлю та зносини з нами. Закрили всі перевізи човнами.
Шарам посміхнувся
– Навряд чи то зупинить людей, які за дзвінку монету готові на ризик. Їм все одно, чи крам без мита возити, чи підгляд чинити, якщо за це добре платять.
Монах похитав головою.
– Так, люди заради золота готові ризикувати життям. Але мертвим монета ні до чого Були відчайдухи, які ризикнули. Зникли без сліду. Вже немає охочих туди пливти.
– А що зі старими вивідачами? – Шарам теж відкинувся до дерев’яної стіни.
– Давно немає вістей. Кого в підвали кинули, а хто схоронився безвилазно.
– Ну, то ж не обов’язково річку перепливати. – міркував вголос маг. – З-під хмар теж непогано видко.
– Пробували. – Монах спохмурнів. – Найняли досвідчених розвідників на орлах з Трансильванських гір. Ніц з того доброго не вийшло. Як і у нічних слідопитів із Залісся, що поночі літають на великих сірих совах. Відмовилися. Ті, що живі зосталися.
Шарам задумливо допив узвар і поставив на стіл порожній кухоль.
– Небо над Дарпатою постійно або затягнуте хмарами, або густий мрячний туман по землі стелиться. І невідомо, що в тому небі криється. Онде був вершник – і за мить лише пір’я закривавлене вітром гонить.
Маг спохмурнів, згадуючи, чи де чув про щось подібне.
– А маги придворні що кажуть? Що зерцала та кулі їх показують
– Туман сірий закриває видіння, або викривляє до невпізнаності. А тим, що з наглою силою намагалися пробитися - кров очі заюшила. Ледь порятували. І не знають тепер травники, чи зір повернеться до них.
– А старці ваші, прозорливі? – міркував вголос Шарам. – Кажуть, дар мають ? І бачать те, що навіть маги негодні бачити?
– Хто мовчить. А хто каже, що закрита ся тайна для людей. Бо гадання та провиддя майбутнього – то скверна бісівська і Творцю не угодна. Моліться Спасителю, кажуть – він одна надія і порятунок..
Монах підняв свій кухоль і змочив губи.
– Ну то й спроби дізнатися, що там стало, полишили. Лише варту на мостах та переправах подвоїли. Та кілька бойових магів відправили в підтримку до кордонів.