Промені розсіяного сонячного світла ледве пробивалися вниз, крізь високі, вузькі, решітчасті вітражі й падали на розпростерту на підлозі постать у сірій халамиді.
Стіни церкви, колись складені з пахкого хвойного бруса, що сочився живицею та смолою, а тепер потемнілі від часу, гірких сліз та сердешних молитов, з німим докором дивилися на інока суворими ликами святих із розмитих древніх ікон.
Час від часу монах підводив голову, шукаючи очима сповнений співчуття й милосердя лик Спасителя, що висів на високому різьбленому хресті за вівтарем, — і знову припадав в молитві до витертої сотнями підошов прохачів дубової дошки.
Тривожний шепіт інока змішувався з пилом, що курився в сонячних променях вікон, із терпким запахом ладану, трав і медового воску — й поволі здіймався вгору. Ген до широких балок, що губилися в напівмороку церковного склепіння.
Двері раптом прочинилися — і від пориву вітру свічки в позолочених важких канделябрах та бронзових світильниках полохливо замиготіли, наповнюючи стіни церкви чорною кіптявою, димом та довгими, тривожними тінями.
Гість в чорному каптурі зупинився біля порогу, мружачись, щоб звикнути до напівтемряви після денного світла. Вклонився, кинув статечно широкий хрест.
- Отче. – Хрипко сказав він. – Прибув, як веліли.
Старий інок повільно піднявся, ще раз перехрестився і повернувся до гостя:
- Рушай негайно. – Він трохи помовчав. – Страшуся, що вже пізно… Але мусимо зробити, що велено. Спробувати попередити…
- Благословіть, отче. – Чоловік в каптурі став на коліна і схилив голову.
- Благословляю, сину мій. – Монах неквапом тричі перехрестив гостя. – Хай Спаситель оберігає тебе.
Ще трохи постоявши, чоловік піднявся і, більше нічого не кажучи, вийшов надвір.
Монах повернувся до ікони, що висіла біля входу і в черговий раз перехрестився.
- Порятуй Спаситель його душу, прийми в Царство Своє.
Лик на іконі мовчав, байдуже дивлячись повз. І лише сльози, на його намальованому обличчі кривавили багрянцем, повільно стікаючи на старезну, розтріскану, позолочену раму.