74 Розділ

Час, який ми отримали для передишки на планеті Матінки Кім, був дорогоцінним і необхідним. Він дав моїм думкам осісти й нарешті прийняти своє призначення — піти шляхом небезпеки, але туди, де може ховатися правда.

Дійшовши до ангара з нашим зорельотом, я ще раз поглянула на планету, схилену у власній бездоганності й хаосі. Це була земля, яка змусила мене повірити, що існує вище призначення. А ще — що є ті, хто не залишить тебе і піде з тобою хоч на край галактики.

Мій погляд впав на солодку парочку. Кара, насупивши носа більше для виду, відчитував Кіпса, а той відстрілювався своїми жартами. Хоч іноді я вловлювала в його голосі справжній, дивний смуток. І я зовсім не винила його за те, що він приховав правду. Поставивши себе на його місце, я й сама не знала б, як правильно вчинити. Як розповісти подрузі, що вона — древня істота без належності до жодної з рас.

— Як ти міг не розповісти?! — сварився Кара, проштрикуючи Кіпса поглядом. — Не сказати про таку важливу інформацію!
— Я не вірив у це до кінця і не знав, як ви відреагуєте… Та й тебе по-моєму не хвилює ким виявилась твоя дівчина.
— Це ж не відповідь!
— Хлопці, досить! — втрутилася я, зупинившись перед нашим оновленим зорельотом.

Поки вони нервово обмінювалися колючими зауваженнями у своєму стилі, я просто стояла й розглядала машину. Матінка Кім підтвердила всю серйозність своїх намірів не лише словами: у наш корабель внесли стільки удосконалень, що я ледве впізнавала його. І все це — за зовсім короткий термін. Він став справжньою бойовою машиною.

— Може, ви вже заспокоїтесь? — озирнулася я на них. — Тиждень ялозите одну й ту ж тему. Краще гляньте, як він змінився.
— Моя крихітка… сподіваюся, вони не чіпали інженерний відсік, — гаркнув Кіпс, і в його голосі прозирала майже ніжність, така незручна, що він сам би її заперечив.

Кіпс зірвався всередину, ніби корабель міг утекти без нього.
— Сподіваюся, вони не зіпсували панель керування, — схвильовано кинувся слідом Кара, вже забувши, через що саме хвилину тому був готовий задушити Кіпса.

Я ж залишилася стояти. Думки роїлися, не маючи виходу. Було ще багато того, що я боялася озвучувати вголос — ніби варто вимовити, і воно стане реальнішим, ніж я готова прийняти.

Тихо, майже непомітно, поруч зупинилася Шаїра.
— Оце хлопці… ще ті важкі істоти. Скажи, що для них важливіше: дружба чи ця бляшанка?
— Свобода, — відповіла я тихо, але без сумнівів.

Вона хмикнула, уважно розглядаючи мене, ніби вперше.
— Хм… а ти чітко вписалася в команду. Але слухай. Матір поставила мене охороняти тебе. Тільки не думай, що я буду з тобою кожну секунду. Сама про себе піклуйся. А якщо справи будуть кепські — просто кричи. Я почую.
— Кричати? — я поглянула на неї зверху вниз. Мила, дивна й по-своєму сувора істота.
— Ага. Голосно. У мене хороший слух.
— Добре, домовились, — усміхнулася я.

Ми зайшли на борт разом. Повітря всередині було іншим: свіжим, перенасиченим технікою, але водночас теплим — наче корабель уже прийняв нас і не збирався відпускати. Кожен його звук здавався м’якшим, кожен рух — впевненішим, ніби він сам відчував: ми більше не просто екіпаж. Ми — команда. А в хаосі галактики це іноді означає більше, ніж зброя, швидкість чи ідеальний план.