71 Розділ

Іриска

Таких планет я ще не бачила. Жодна земля під ногами ніколи так мене не зачаровувала.

Я ступила — і відразу відчула це. Не думкою, не поглядом, а всім тілом. Ґрунт був теплий, пружний, ніби знав, що по ньому ходять. Не кажучи вже про запахи. Їх тут були сотні, тисячі — і всі справжні. Не синтетика, не налаштований ароматичний фон, не пилюка з домішками. Повітря було настільки чисте, що я на мить розгубилась.

Я вдихнула — і ледь не захлинулась.

Груди стиснуло, подих збився, світ на секунду хитнувся. Чи то від хвилювання, чи то організм просто не встиг перебудуватись — я не знала. Серце билося швидше, ніж мало б, і це було… не страшно. Дивно приємно.

Я зробила ще крок. Потім ще один.
Ніщо не гуділо, не тиснуло, не вимагало адаптації. Планета не намагалась мене підкорити. Вона просто була. І дозволяла бути мені.

Я зрозуміла: тут нічого не приховують. Ні життя. Ні смерть. Ні присутність.

Ця планета мала характер.

І вперше за довгий час я відчула, що стою не на черговій точці маршруту, а на землі, яка пам’ятає себе.

Я не знала, що нас тут чекає.
Але знала точно — назад я вже не буду такою, як раніше.

Термінал тут був радше умовністю. Він губився між диким буянням лісів позаду й стриманою величчю будинку попереду. Жодного пластику, жодних модернізацій — простий кам’яний дім із продуманими лініями, живою архітектурою і рослинами, що ніби проросли разом із ним. Не декоративними й не чужими. Навпаки — такими, що здавалися мені дивно рідними, наче я вже десь це бачила, але не могла пригадати де.

— Чого застигла? — Кара наздогнав мене й одразу почав розпилювати адаптивний  аерозоль по моєму тілу. — Ви з Кіпсом сьогодні якісь… зачаровані сьогодні.

Я зупинила його рухом долоні. Не різко — впевнено.
— Не треба. Планета приймає мене. Я це відчуваю.

Він опустив руку з аерозолем. Тепер і він довіряв моїм відчуттям.

Я підійшла ближче. Наші тіла торкнулися одне одного, але руки ще не робили спроб.

— Я дійсно зачарована, — додала тихіше. — Планетою. Тобою.

Він усміхнувся — так, як умів лише він: відкрито й беззахисно, він навіть ворогам не шкодував цієї усмішки. Кара нахилився, щоб торкнутися моїх губ…
Та нас перервали.

— Ми вдячні, що ви використали термінал і не порушили цілісності нашої планети. Уповноважена Кім вас чекає!

Голос належав істоті, яку цілком можна було б назвати стандартною людиною, якби не вражаючий зріст і довгий хвіст, що плигав позаду. Колір шкіри та наявні кінцівки не мали жодних відмінностей. Одяг — довгі легкі мантії, що спадали по тілу вільно й майже безшумно.

— Ну, йдемо! — шикнув Кіпс, показавшись із-за наших спин.

— Прошу, — провідник рушив уперед.

Ми з Карою переглянулися, поки Кіпс жваво рухався попереду.

— Відчуття, ніби нас дуже чекали, — прошепотіла я до Кари.

Він кивнув, але не відповів.

Перетнувши широкі двері, що вели до будинку, нас попросили зняти взуття і залишити все, що могло зійти за зброю. Я без вагань це зробила. Зброю я не надто любила, хоч за наполяганням Кари й носила її з собою. Я більше довіряла власним інстинктам і здібностям — вони працюють краще, коли я покладаюся лише на тіло.

Кіпс так само без роздумів залишив усі свої примочки. Кара вагався.

— Уповноважена чекає вас із миром і не бажає конфліктів, — нейтрально мовив провідник.

Миром. Цікаво, що «мирно» для колишніх контрабандистів, майнуло в мене.

Все ж ми втрьох рушили вглиб будинку. Він майже був порожній, але дивним чином наповнений. Стіни мали оздобу, й кожна прикрашала себе візерунками. Я чомусь була впевнена: вони розповідали історію. Я навіть побачила її на якусь мить.

Та мене вирвав із думок голос:

— Вас чекають.

Важкі дерев’яні двері розпахнулися.

І тут я їй позаздрила. Порівняно з нашим зорельотом, що водночас був і домом, це місце здавалося справжнім раєм. Посеред великого залу стояв фонтан із м’якими потоками, що підіймалися й створювали особливий звуковий фон — живий, заспокійливий, майже дихаючий.

Ми обійшли фонтан. Попереду, перед монументом, що за формою нагадував якесь давнє створіння — а може, й бога, в якого досі вірять на окремих планетах, — я мимоволі сповільнила крок. Кіпс щодо такого часто жартував, але для Матінки Кім це, схоже, щось означало.

Вона сиділа на підлозі, окутана легким шовком у кілька шарів. Чорне густе волосся було зібране у високу зачіску, з якої виблискували декоративні металеві спиці. Вона легко кивнула головою з грацією, коли ми наблизилися.

Спина рівна, руки й ноги схрещені. Вона підвелася без жодного зусилля і повільно обернулася, не поспішаючи говорити. Її погляд послідовно обстежував кожного з нас.

Кіпс стояв зі схрещеними руками й широко розставленими лапами — для його скептичного виразу обличчя бракувало хіба що закочених очей. Кара тримався поруч зі мною, трохи затуляючи мене собою. Але я не боялася. Навіть не насторожилася. Мої відчуття мовчали — я не відчувала від неї небезпеки.

Та коли її очі на білосніжному обличчі, що не мало віку, швидко змінили зіниці, я зрозуміла: вона теж не людина.

Її довгі руки вільно спадали вздовж тіла, коли вона наблизилася. Вона виглядала розслабленою. Її погляд зупинився на мені й затримався довше, ніж слід. Я вдивлялася у вузькі очі, що нагадували людські лише частково — сорок секунд із шістдесяти. Зіниці змінювалися з чітким інтервалом.

А потім я помітила ще одну деталь. Уздовж її зап’ясть під шкірою струїлися хвилі. Наче там щось рухалося. Я навіть не могла припустити, було це тим, з чим вона народилася, чи результатом модернізації.

— Може, вже закінчимо переглядини й перейдемо до справи? — не витримав Кіпс і додав із явним невдоволенням.