70 Розділ

Квазар прибув на місце призначення. Полоній-3 був не просто планетою.
Так про нього ніколи не говорили вголос — лише в зведеннях, довідниках і застереженнях. Планета диких аборигенів. Агресивна. Непередбачувана. Не рекомендована для відвідування.

Для безпеки. Для непопулярності. Для відлякування туристів, яких у космосі, дякувати будь-яким богам, завжди було забагато.

Насправді ж Полоній-3 був прекрасний. Рідкісний випадок планети, що зуміла зберегти своє населення без апгрейдів, імплантів і синтетичних латок. Їхня природа залишилась майже такою самою, якою була ще до вступу в Космічний союз — до того моменту, коли вони вперше підняли очі до зір і вирішили, що мають право називати себе частиною Всесвіту. Я бачив архівні знімки. Чисті лінії берегів. Ліси без маркерів. Атмосферу без фільтрів.

Чомусь саме ця планета стала резиденцією Матінки Кім. Вона буквально викупила її — спокійно, без демонстрацій, без флотів на орбіті — і взяла під свій захист. Але не втручалась у життя місцевих. Не модернізувала. Не «покращувала».

За це її там любили. І виділили власний куточок — не столицю, не «тронну залу», а місце, де вона могла бути… собою.

Я не знав, чому вона це зробила. Можливо, вона свідомо влізла в справи імперців, щоб ще одна планета не втратила свою індивідуальність і не стала черговою модернізованою одиницею в звітах. А можливо — це була банальна ностальгія за домом, якого в неї більше не існувало.

Пошепки, серед своїх, ще кажуть, Полоній-3 — це планета воїнів. Не тих, що рвуться в бій, а тих, що бачать сенс у спогляданні. У плині. У циклах життя і смерті, замкнених самих на себе.

Їхня концепція життя завжди була для мене… складною. Я був створений.
У мене забрали ґрунт з-під лап, коли вирвали від матері й поклали на холодний металевий стіл божевільного вченого.

Він був геніальний. І втомлений. Після чергової модернізації він просто відсунув мене в найдальший кут клітки й захопився новим проєктом. Іншим. Кращим. Перспективнішим.

Тоді я вперше зрозумів: життя — це не процес. Це стан, який у тебе можуть забрати без пояснень.

— Ей, Кіпсе, ти сьогодні щось мовчазний, — кинув Кара.

Він уже стояв біля розчиненого шлюзу. У кабіні більше нікого не було.
— Ти що, не плануєш зустріч зі своєю подругою? Думав, ти будеш найбільше радий цьому польоту.

Він усміхався. Старався. Мої схеми фіксували в ньому дрібні збої: напруга в плечах, нерівний ритм дихання, зайвий тиск на щелепу. Він починав щось розуміти. Про неї. Про мене. Про думки, які я не озвучував.

— Йди, я за тобою, — відповів я. — Треба вирівняти тиск у перехідних камерах. Якщо цього не зробити, шлюз або виб’є, або заклинить. Атмосфера тут агресивна, занадто первісна для нас.

Я клацнув кількома перемикачами.
— Нагадай Ірисці про адаптаційний аерозоль. А то знудить у найвідповідальніший момент.

Кара кивнув і пішов.

Я затримався ще на кілька секунд.
Подивився на показники. На цифри, які не брехали. І подумав: навіщо їй той аерозоль.

Якщо вона справді створена з ідеального генетичного коду. Якщо вона старша за сам Всесвіт. То їй не страшні ні гіпербаричні навантаження, ні агресивні атмосфери, ні інші планети зі своїм середовищем.

Питання лише одне.
Чи витримає Всесвіт її?

Невдовзі ми дізнаємось.
А поки — я спостерігатиму.

Я мушу впевнитись, що вона не нашкодить Карамельці. Навіть якщо не зі зла. Іноді ми робимо боляче саме тим, кого любимо. А вона — любила. Я це почув ще задовго до планети Фатом-2. Такі речі не ховаються. Вони звучать інакше. Надто рідкісні для нашого світу, щоб їх не впізнати.

Любов має власний шум. І власні тріщини. Я вловлюю їх здалеку. Так само, як небезпеку.

А тепер мене чекає зустріч ще з однією небезпечною істотою жіночої статі. Навіть з двома. Перша – майже колишня контрабандистка, що володіє цілими планетами. А друга – це моя особиста історія, прийомна донька контрабандистки. І небезпечна вона не тому, що вона хоче мене вбити — цей етап ми вже пройшли. А тому, що мої плати знову можуть підгоріти після нашої зустрічі. У прямому й переносному сенсі.

Деякі істоти мають талант ламати тебе не ударами, а присутністю.

Я сподіваюсь, Шаїра надіслала запрошення на цю планету не лише заради нашої зустрічі з Матінкою Кім. Я сподіваюсь, вона сама буде там. Не так часто історії наших життів дозволяють нам перетинатися — і кожен такий момент завжди має ціну.

Я перевіряю системи ще раз. Не тому, що вони можуть підвести. А тому, що мені потрібно щось контролювати.

Деякі зустрічі не можна прорахувати. Їх можна лише витримати.

І я готовий.
Настільки, наскільки може бути готовим кібернетичний лис із серцем, яке давно мало б мовчати — але вперто продовжує працювати.