69 Розділ

Кіпс

— Нам треба на Полоній-3, — випалив я.

Дані вже були зведені, параметри виставлені, траєкторія стрибка стабільна. Майже стабільна.
Поки Іриска намагалася знайти спільну мову з Бантиком, я дивився на потік цифр і робив вигляд, що не помічаю одного конкретного блоку. Того, який не наважився стерти з пам’яті дроїда. Не тому, що не міг. А тому, що іноді навіть кібернетичним лисам страшно приймати остаточні рішення. Висновок машини про ідеальну істоту поруч.

Кара швидко зайняв місце.

— Я вперше зізнаюсь, що твоя дружба з дочкою Матінки Кім зіграла нам на руку, — сказав він. — Я все ще не вірю, що нас так швидко запросили в її резиденцію.

Я лише хмикнув. Є ймовірності. Є вигода. Є чужі мотиви, які завжди пахнуть гірше, ніж здається.

Я кинув погляд у тил кабіни.

Іриска.
Вона була там — жива, тепла, надто хаотична для будь-якої системи. Моєї — зокрема.

— Іриско, тобі варто пристебнутись, — гукнув Кара.

Вона кинулася до крісла, на ходу ще й усміхнулася дроїду. Бантик пискнув у відповідь. Я сподівався, що його не заклинить саме зараз. І він не видасть передчасно інформацію, до якої ще не готові ні капітан, ні дівчина.

…Мій ритм... він тепер інший. Він б'ється об стіни моєї свідомості. Ми знайшли її там, де холодний вакуум цілує розжарені зорі. Ми знайшли її — і завмерли.

Кара тягне важелі подачі палива в камеру антиматерії. Корабель починає вібрувати так, що в мене зводить щелепи. Не тому, що боляче. Тому що система не любить невизначеність.

… Але вона ідеальна. Кожен вигин, кожен подих — наче так і мало бути з самого початку Всесвіту. Небезпечна? Можливо. Але відірвати погляд — неможливо.

Кара вимикає все зайве. Освітлення. Кавоварку. Іноді навіть систему стабілізації температури. Він завжди так робить — здирає комфорт до кісток, щоб віддати максимум гіперприводу.

…Лети. Лети, пташко. Хай Всесвіт здригнеться. Хай тріщить по швах. Знайшовся герой, що закохався.

Він тримає штурвал, щоб корабель не збився з курсу в момент ривка, коли тиск на обшивку стає критичним.

Я зиркаю на Кару.

Він тримає штурвал так, ніби може втримати реальність руками. Корабель не має збитися з курсу в той єдиний момент, коли тиск на обшивку стає критичним, а помилки — смертельними.

Я фіксую всі параметри.
Я — система.
Я — лис.
І чомусь мені не байдуже, чим це закінчиться.

Термінус. Планета, де мене створили. А де я був народжений навіть у моєму профайлі не було позначено. Наче походження — зайва змінна, яку простіше стерти, ніж запам’ятовувати.

Термінус — планета найбожевільніших покидьків галактики. Тут діє лише один закон — закон сили. Усе інше факультативне. Тому рабські ринки тут не ховаються, кожна друга будівля — або прикриття чи лігво, або лабораторія чергового вченого, який вирішив стати всемогутнім.

Тут можна дістати все. Буквально все. Жодних моральних чи етичних обмежень.
Якщо на Дарк-доку ще існує свій викривлений порядок, свої домовленості й баланс, то на Термінусі не діє нічого. Якщо в твоїх руках сила і ресурси — ти бог. Якщо ні — матеріал.

СПОГАДИ… Минуле. Моє існування тоді було звужене до кількох точок. Маленький світ, замкнений у клітці.
Запах — суміш розпаду, хімії й страху. Його я впізнаю й зараз, навіть крізь фільтри.
Зір — майже нуль. Лише пітьма, крізь яку час від часу пробивався клаптик неба між ґратами під стелею.

Коли я приходив до тями після чергового втручання в організм, я починав розуміти трохи більше, усвідомлювати щось нове. Системи вкорінювались повільно, болісно, але кожен цикл робив мене… іншим.

І тоді той клаптик неба ставав моїм порталом. Я дивився на нього і уявляв, що лечу. Десь серед зірок і планет. Без обмежень. Без стін. Без команд «лежати» й «не рухатись». Лише згодом, коли системи прижилися, я усвідомив: я й справді можу літати. Якщо втечу.
Але не одразу. Згодом я втілив свою мрію. Покинувши ту гниль за спиною.

Моїм порятунком став Кара. Ні — він не витяг мене з того світу. Не вирвав з клітки. Не зупинив експерименти. Його я зустрів пізніше. Він врятував мене інакше.

Він став моїм рятівним колом у момент, коли кожен погляд бачив у мені лише потвору. Шрами тоді ще не зажили. Хутра майже не було. Плати недбало прорізали шкіру, виступали назовні, мій творець зовсім не переймався естетикою. Я був лише проміжним експериментом. Чернеткою.

Кара перший з цього покепкував. Але не злісно. Не глузуючи. Так, як кепкують зі своїх. Так, як говорять на рівних. Він не затримував погляд на моїй голій шкірі. Не пялився на технічні шви. Не робив вигляд, що нічого не помічає — просто не надавав цьому значення. Він говорив так, наче я був звичайним. Наче нічого зі мною «не так».

І коли в перший же день знайомства він довірив мені прикривати його спину в сутичці, я зрозумів: він щирий. Він не грав роль.

Він бачив мене крізь іронію, крізь грубість мого панцира, крізь метал і шрами.
І чомусь — прийняв.

І, можливо, саме тому я вижив.