67 Розділ

Іриска

Я плюхнулася в крісло Кари так, що корабель, здається, образився. Кіпс підскочив на своєму сидінні, мов його хтось штрикнув струмом.

— Ти чого смикаєшся, як білка на стимуляторах? — кинула я до нього.

Він швидко взяв себе в лапи, склав їх на грудях і продемонстрував усмішку з повним набором гострих аргументів.

— А ви б ще добу в тій каюті просиділи, — огризнувся він. — Поки я тут сам, між іншим, бився з базою даних Хижня. Сам. Без моральної підтримки.

Я аж сіпнулася й посунулася ближче.

— Стій. Ти серйозно щось встиг витягти? Я вирішила, що в нас не вийшло.

Радість у голосі я навіть не намагалася приховати. Та й сенсу не було.

— Встиг, звісно. Я ж не якийсь там аматор. — Він фиркнув. — Недарма повертався за рюкзаком. Ледь не залишив там мізки вдруге. Добре, що моя кібернетична половина прокачана й не любить помирати.

— Є щось корисне? — я вже майже нависала над консоллю.

— Дещо є. Але даних замало. Якщо звузити часовий діапазон і підкрутити алгоритми, то ми могли б…

Він не договорив.

Я глянула на панель — і в голові щось клацнуло. Наче код сам склався в логічний ланцюг. Я потягнула панель на себе й почала швидко правити параметри, додаючи те, що чомусь уже знала. Все здавалось інтуїтивно зрозуміло.

Пам’ять усе ще кульгала. Багато чого з часу на кораблі Хижня я не пам’ятала свідомо. Але він там любив базікати. Довго. З самовпевненістю лектора. І тепер з цих шматків розмов я могла  витятти кілька деталей в тому числі кількість гіперстрибків та часовий діапазон.

 Навіть не довелось розбиратись із системою. Символи перестали бути абракадаброю, команди — чужими. Система ніби сама підказувала, куди тиснути.

— Ось, — я клацнула панель назад і посунула її до Кіпса. — Тепер чекаємо, поки система знайде потрібні координати.

Кіпс мовчки дивився на мене кілька секунд. Потім ковтнув.

— І… звідки ти знала, як це працює?

Я знизала плечима.

— Та там усе логічно. Розумієш один принцип — далі ланцюжок сам тягнеться.

Він примружився.

— Ага. Логічно. Тільки от нюанс. — Кіпс повільно постукав кігтем по панелі. — Цю програму я написав сам. І ще жодна істота. Навіть кібернетична. У ній не розібралася.

Я хмикнула. Було схоже, що він жартує — не так уже й складно це виглядало.

Коли шлюз роз’їхався, я затисла губи. Бо знала: зараз моя реакція на Кару буде зовсім неконтрольована. Обернулася до Кіпса — а той і далі зиркав на мене, зависнувши й навіть не кліпаючи.

— Чим ви тут займаєтесь? — спитав Кара.

Він уже був одягнений, з мокрим пасмом волосся, що впало на чоло.

Я якраз збиралась звільнити його місце, але він махнув долонею — сиди — і сів на моє, те, що одразу за капітанським.

— Та так, — відтанув Кіпс. — Проводимо розрахунки. Намагаємось вирахувати, де Хижень підібрав нашу зірочку.

— Чудово, — відповів Кара. — Я знав, що ти впораєшся.

Хоч говорив він до Кіпса, погляд у нього прилип до мене.

— Ще рано радіти, — кинула я. — Хто знає, скільки ще триватиме аналіз даних.

Машина ніби почула його. Консоль видала гучне пікання, майже як сирена.

Ми всі схилилися до панелі. Кіпс швидко перекоригував її так, щоб було видно всім.

На екрані з’явилися реальні дані. Місце, де мене знайшли. Або викрали.

— Не може бути… я звідси…? — Я вп’ялася в нескінченний ряд символів і чисел.

Але коли перевела погляд на напарників, усмішка згасла.

Їхні обличчя зовсім не були радісні.

— Щось не так? — спитала я. — Це що, якась планета монстрів чи ще щось? Чому у вас такі обличчя?

І знову я відчула, що просто не буде.