66 Розділ

Кіпс

Мій внутрішній ритм був простий і впертий:
Лети, пташко, лети далеко. Туди, де небо високе, де планети мовчазні, а Хижень хай зализує свої рани — глибокі, як його пиха.

Пальці бігали по панелі швидше, ніж я встигав думати. Алгоритм за алгоритмом, поправка за поправкою. Я вже мав ключі до маршрутів корабля Хижня, які встиг витягнути із його серверів, мов кістку з пащі. Але цього було замало. Потрібна була Іриска. Її уламки пам’яті. Часові інтервали. Дрібниці, які вона навіть не вважала важливими.

Хижень був усюди. Забагато всюди. Я переглянув список систем і скривився. Цей покидьок навіть побував там. На тій рабській планеті, куди не лізуть навіть імперські лапи — гидко, небезпечно, без правил. Там, де мене колись ламали. Не фізично — ні. Гірше.

Я різко закрив файл. Не зараз.

Ці двоє…
Я кинув погляд на вихід й усміхнувся сам до себе. Ну звісно. Колись вони мусять вийти з каюти. Гарантовано. Голод штука демократична, навіть для драматичних зближень і великих одкровень.

Потім я сяду навпроти Іриски, наллю їй щось тепле й ненав’язливо спитаю. Не прямо. Я вмію не прямо. Вона й не зрозуміє. Вона згадає уривки — фрази, назви, шматки розмов. Я відсію зайве, приберу фальшиві координати, зведу точки. Але не зараз, потім, коли їй стане тепліше.

Потрібні координати точки, з якої її вирвали.
Точка, де Хижень її знайшов. Або вирішив, що знайшов.

На екрані мигнуло нове повідомлення. Нова знахідка у файлах Хижня. Я відкрив його і фиркнув.

«Сектор Гамма, система Полоній-3».

Твої хлопці — справжні поети. Назвали файл: «Більше тут не зав’ялитись. Психована донька Матінки Кім дала прикурити».

Я відкинувся в кріслі й тихо засміявся.

— О, Матінка Кім… — пробурмотів я. — От уже кому не варто було переходити дорогу.

Шахівниця повільно складалася.
А я, як завжди, був тим лисом, що бачить пастку раніше за всіх і все одно лізе ближче. Бо інакше нецікаво.

— Бантик перейди в режим «генетичної ідентифікації». Розпочни секвенування геному за отриманим зразком.

Бантик заурчав — звук пішов десь із глибини його маслянистих нутрощів. Дроїд смикано під’їхав ближче, нахилив свою важку металеву башку вбік, ніби прислухаючись до шумів у перебірках, і видав сухий, деренчливий звук:

— Розрахунки проведені... Розрахунки проведені...

Я фиркнув, відводячи морду від блакитного екрана.

— Тебе що, заїло, Бантик? Озвучуй дані! Що з тобою останнім часом?

Бантик здригнувся всім корпусом. Його лінзи спалахнули тривожним помаранчевим світлом.

— Розрахунки проведені! Висновок експертизи! Походження об’єкта: не встановлено. Астрографічні дані: відсутні. Генетичний профіль: повна невідповідність доступним базам біометрії та геномів. Таксономія: зразок не належить до виду Homo sapiens або будь-якого іншого відомого в галактиці біологічного виду. Статус: об'єкт класифіковано як Біоформа невідомого генезу.

Бантик раптом завис. Звук з його нутра став гучнішим, переходячи у високий ультразвуковий свист. Металевий корпус почав вібрувати, віддаючи в палубу дрібним дрожем.

— Розрахунки проведені! Розрахунки проведені!

— Та годі вже! — закрихтів я, відчуваючи, як по спині поповз холод. — Давай суть, не тягни іскру за хвіст! Я нервово зиркнув на двері шлюзу. Якщо хтось увійде зараз — хтось почує непотрібну правду.

— Розрахунки проведено, — голос дроїда став пласким, майже мертвим. — Приналежність об’єкта до раси людини має нульову ймовірність. Шанси вирахувати приналежність до будь-якої відомої раси мають нуль цілих, нуль-нуль-нуль тисячних вірогідності... Попри повну відсутність генетичного зв’язку, об’єкт має ідентичні відбитки пальців та малюнок сітківки ока...

— Та ясно, що має! Але це ні хріна нам не дає! — гаркнув я сам до себе, стискаючи кулаки. — Вона ще загадковіша, ніж торочив Кара... Це все? Чи твій процесор ще щось народив?

Я боковим зором глянув на дроїді, відвертаючись до панелі, машинально додаючи ці порожні цифри у профайл, хоча сенсу в них було не більше, ніж у дірці від метеорита.

— Розрахунки проведені... — знову завів свою пластинку Бантик. Його голос почав зриватися на механічний хрип. — Аналіз ізотопного розпаду вказує, що вік формування тканин зразка перевищує вік самого Всесвіту. Договірність розрахунку складає дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять, дев’ять, дев’ять, дев’ять, дев’ять...

Я повільно, відчуваючи, як пальці кам’яніють на пульті, обернувся до дроїда. Він продовжував випльовувати це «дев’ять», наче застряг у нескінченному математичному пеклі.

— Якого біса... — прошепотів я, і звук власного голосу здався мені чужим. — Цій дівчині... тисячі? Ні, мільйони? Вона була тут ще до того, як запалилися перші зірки?

Шок відступив лише тоді, коли Бантик нарешті захлинувся власним звуком і затих, опустивши голову. Я знову глянув на двері. Але тепер я вже не боявся, що хтось увійде. Я боявся того, хто залишався всередині.