65 Розділ

Нізащо в світі я не хотів, щоб ця ніч завершувалася. А ще бажав, щоб вона була частиною мого життя, знала, хто поруч із нею насправді.

— Саме тому Кіпс розповідає всім ту безглузду історію про цукерку.

Я не встиг додати більше, як відчув зміну. Повітря навколо нас стало дивним — теплим, тягучим, із солодким присмаком, що осідав на язику. Я знав цей момент надто добре, але Іриска — ні. Вона мимоволі втягнула носом повітря.

— А до чого тут узагалі історія про цукерки? — здивовано запитала вона.

Я повільно видихнув і трохи нахилився до неї, ніби зменшуючи відстань між словами й зізнанням.

— Він вигадав її, щоб захистити мене. Усі чують, усі кепкують і ніхто не копає глибше. Він розповідає це кожному при першій зустрічі, щоб справжні факти загубилися серед дурних жартів.

Я підняв руку, вагаючись, і таки легко торкнувся її зап’ястка — не стримуючи, лише фіксуючи присутність.

— А правда така, що моя раса має… одну цікаву здатність. І дякувати богам, про неї знають одиниці. Простим відвідувачам не потрапити на мою планету без особливих дозволів. А штука втому, що наші мембрани можуть виділяти аромат.

Я ледь усміхнувся, вже без іронії.

— Мій — солодкий. Він з’являється в моменти стресу або сильного хвилювання. Чи іншим потужних емоцій…

Я не став уточнювати, що кожного разу, коли вона відчувала цей аромат, то зовсім через інше відчуття в мені.

Вона привстала спершись на мої груди.

— Отже, мені не здалося… я весь час чула цей аромат. Він і зараз. Ти хвилюєшся? — тихо запитала Іриска, її погляд ковзав по моєму обличчю, ніби намагаючись відчитати відповіді крізь мій погляд.

Я хитро посміхнувся, і в темряві мої очі блиснули особливим, ледве помітним вогнем.

— Він не лише через хвилювання з’являється, — промовив я тихо, але так, щоб її чути було у кожному ритмі дихання.

Іриска миттєво засоромилася. Щоки спалахнули жаром, а серце калатало так, ніби намагалося прорвати ребра. Вона нічого не відповіла. Лише міцніше зажмурила очі і, по-дитячому, притулилася щокою до його грудей. Її руки обхопили мене так, наче намагалися втримати весь світ у своїх долонях.

Я відчував кожен рух її тіла, легку напругу в плечах, теплий ритм серця під рукою. Її маленькі пальці вперто тримали мене, а я, не стримуючи, притиснув її ще ближче.

— А ще високий больовий поріг… то певно теж ознака твоєї раси? — промовила вона пошепки, голос тремтів. 

— Ні… — я провів долонею по її спині, відчуваючи, як вона здригається. — Скоріше, таку здатність можна натренувати. І саме цим займаються на моїй планеті. Мало хто доходить до кінця… Я дійшов.

Мої слова торкнулися її, але вона ще сильніше притислася до мене, і в цьому притисканні були і страх, і довіра, і дитяча потреба відчути захист. Я відчував її тепло, її вагу на собі — і, вперше за довгий час, мені не хотілося ніде йти.

— Мені шкода, що так сталось в твоєму житті, — додала вона тихо, — але якщо цей шлях привів тебе до мене, то я щаслива, що так склалось. За це мені теж шкода.

— Зате мені не шкода нічого, — ще тихіше додав я, торкнувшись губами її маківки, — Не хочу, щоб ця мить завершувалась.

Я відчув, як вона видихнула мені в груди, і це коротке, гаряче дихання обпекло сильніше за будь-який розряд. Моя рука повільно піднялася вище, заплуталася в її волоссі, притягуючи її обличчя до свого. Я не поспішав. Хотів запам’ятати цей момент: солодкий присмак повітря, тихий гул обшивки і те, як її вії лоскочуть мою шкіру.

— Я нікуди не зникну, — прошепотіла мені в губи.

Я торкнувся її вуст — спочатку обережно, майже невагомо, смакуючи ту саму «атмосферу істини», що змішалася з її власним ароматом.

Іриска відповіла — несміливо, але так щиро, що в мене перехопило подих. Я просто заплющив очі й дозволив собі нарешті розслабитись, знаючи, що цієї миті мені достатньо всього світу, який зараз поміщався в моїх обіймах.