64 Розділ

Напівтемрява каюти ледь розсіювалася синюватим сяйвом приладів. Вона напівлежала на моїх грудях, і я відчував її тепло так чітко, ніби воно було частиною мене. Ковдра ковзнула вниз і зібралася десь на підлозі, лишаючи нас прикритими лише умовно — нею більше, ніж тканиною.

Тиша трималася щільно. Її порушувало лише приглушене гудіння вентиляції та наше дихання, яке поступово вирівнювалося. Іриска ліниво водила кінчиком пальця по моїх ключицях — не поспішаючи, ніби вивчала мене на дотик, а не просто торкалася. Я не зупиняв її. Навпаки — ловив кожен рух.

Її палець завмер.

Я відчув, як вона напружилася, ледь помітно.

— Що це за… дірочки? — тихо запитала вона, обережно торкаючись нерівностей під шкірою. — Вони в тебе не лише тут, — тихо хіхікнула.

Я видихнув і не став ухилятися.

— Мембрани, — відповів. Мій голос віддався вібрацією їй під щокою. — Головна ознака моєї раси.

Вона різко піднялася на ліктях і заглянула мені в очі. Не відсахнулася. Не відсунулася. Просто дивилася — уважно, з живою цікавістю.

— Ти не людина?

Я зустрів її погляд спокійно. Без напруги. Без захисту.

— Ні, — сказав я тихо.

І не відвів очей.

— Я весь час думала, що ти людина.

Я коротко засміявся. Сміх вийшов тихий, з легкою гіркотою, яку я навіть не намагався сховати.

— Ну, звісно, ні. Людей у галактиці давно лишилося не так уже й багато.

— Але я бачила… — розгублено сказала вона. — Там, у бібліотеці, було повно людей.

— А ти дивилася під їхні плащі та комбези? — я ледь підняв брову. — Ти впевнена, що це були саме люди?
Я зробив паузу й додав спокійніше:
— І чому ти взагалі вирішила, що ти сама — людина?

Вона знову опустила голову мені на груди. Її погляд загубився десь у напівтемряві каюти, в тих кутах, де світло не доходило.

— Не знаю… — сказала після паузи. — Я навіть не замислювалась. До слів Хмжня про мене…
Вона зітхнула.

— У той час здавалося, що мої мізки потрапили в блендер після пробудження. Я думала тільки про втечу. А потім… ти знаєш.

— Іриско, ким би ти не виявилась, ти це ти. Ти вже ідеальна!

Вона замовкла, прислухаючись до тиші, до гудіння корабля, до мого дихання. А потім тихо додала:

— Розкажеш про свою расу?

Я мовчав кілька секунд. Не тому, що не хотів. Швидше тому, що давно туди не заглядав. Вона вже почала напружуватися, і я відчув це, тому притис її до себе міцніше.

— Якщо не хочеш — не кажи, — швидко додала вона.

— Ні, — відповів я спокійно. — Хочу. Просто… давно про це не говорив.

Я хмикнув.

— Я з дуже самозакоханої раси.

Вона не втрималася й тихенько засміялася, притискаючись до мене щокою.

— Це зовсім не помітно.

Я всміхнувся — уже без гіркоти.

— Хай там як… — заговорив я, кутик губ не втримався й смикнувся вниз. Усмішка вийшла короткою, радше звичкою, ніж почуттям. — Колись я був на своїй планеті важливою персоною. Настільки, що й уявити не міг, як усе обернеться.

Я вдихнув глибше, і повітря в каюті ніби стало густішим.

— Я був головнокомандувачем. Мав прийняти найвищий обов’язок — захищати суверенітет і свій народ. Не символічно, не на папері. По-справжньому. Командувати флотом. Про це я мрія ще з дитинства, думав це і є моя доля.

Я провів поглядом по її тіло, це чомусь заспокоювало, пальці провели легко по її ніжній шкірі і це змусило розслабитись.

— Я не мав родовитих покровителів. Жодних великих імен за спиною. Усе, що мав, — це власні рішення, дисципліна і впертість. Я підіймався повільно, знизу, і тому вірив у систему. Вірив, що вона служить людям.

Моя долоня мимоволі стиснулася.

— А напередодні того самого дня, коли мав отримати вище звання… я дізнався дещо. Те, чого не мав знати. Я опинився в самому епіцентрі влади й побачив, як усе влаштовано насправді. Люди там — не народ. Не нація. Ресурс. Інструмент, який списують, коли зношується.

Я замовк. У грудях піднялася стара, глуха лють — не гаряча, а важка, мов камінь.

— Я не зміг це прийняти, — сказав тихіше. — Відмовився.

Я відчув, як Іриска ледь помітно напружилася, і це змусило мене говорити далі, не зупинятися.

— На моїй планеті це найтяжча провина. Відмовитися від обов’язку перед народом. За це страчують. Мене мали стратити одразу. Але з огляду на досягнення… просто вигнали. Без права повернення. Якщо ступлю на рідний ґрунт — смерть на місці.

Я криво всміхнувся. Вона не розпитувала й не перебивала — просто слухала. Можливо, відчувала, що це зізнання потрібне більше мені, ніж їй.

У каюті панувала тиша, порушувана лише мірним гулом двигунів зорельота, який зараз здавався єдиним справжнім домом. Я повернув голову до неї. Іриска не дивилася на мене з жалем — у її очах було щось набагато цінніше: спокійне прийняття.

Я провів тильною стороною долоні по її щоці, затримуючись біля скроні. Мої пальці все ще трохи тремтіли, але вже не від люті, а від дивного, майже забутого відчуття вразливості.

— Знаєш, — прошепотів я, наближаючись до її обличчя, — я все життя шукав, за що варто померти. Але тільки зараз, здається, зрозумів, заради чого варто жити.

Я замовк, вдихаючи аромат її шкіри. У цьому не було жодної драми, лише проста істина. Я повільно нахилився і торкнувся її губ своїми.

Це був не той поцілунок, що вимагає чи завойовує. Він був м’яким, ледь відчутним спочатку, наче запитання, на яке вона відповіла, ледь подавшись назустріч. У цьому дотику була тільки вона, тепло її тіла під моєю рукою і тиша, яка нарешті перестала бути порожньою.

Я заплющив очі, відчуваючи, як камінь у грудях остаточно розчиняється. Вперше за довгі роки мені не треба було бути ні героєм, ні злочинцем. Можна було просто бути.