62 Розділ

Я обережно постукав у двері й залишився стояти навіть тоді, коли відповіді не було. Вже підняв долоню вдруге, але двері тихо роз’їхалися самі.

Вона стояла посеред каюти у білому пухнастому халаті, накинутому на ще вологе тіло. Халат був завеликий для її тендітної статури. Виглядала так, ніби сховалася в ньому, а не просто вдягла.

— Ти не проти? — вона кивнула на халат. — Знайшла серед речей.

— Ні, звісно, — відповів я. — Я й сам уже не пам’ятаю, що там у тих коробках.
Зробив паузу. — Можна?

— Звісно. Ти ж і не зобов’язаний питати. Твій корабель. Твоя каюта.

Вона сіла на край ліжка, згорнулася, міцніше стягнула поли халата. Не від холоду, бо я сам виставляв тут температуру. Її плечі були напружені, наче вона тримала себе зусиллям волі.

Я зайшов повільно, не поспішаючи, даючи їй час звикнути до моєї присутності. Каюта була тісна й проста: стіл, один стілець, вмонтоване світло в стінах, м’яке сяйво діодів. Над ліжком ілюмінатор, за яким повільно пливла темрява космосу.

Я сів на край ліжка, не надто близько. І чим довше сидів, тим гостріше відчував власну незграбність. Давно я так не розмовляв із жінками. Щоб не на ходу, не десь у транзитному барі й не на планеті, з якої за годину зникну. А тут. На своєму кораблі. Там, де ми обоє були без броні.

— Іриско… — почав я й на мить замовк, добираючи слова. — Я не уявляю, що таке не мати минулого. У мене його, навпаки, забагато. Але я знаю одне.

Я нарешті подивився на неї.

— Найгірше — це жити з відчуттям, що ти чужий скрізь. Коли живеш і не знаєш, де твоє місце в цілому всесвіті, — закінчив я тихо й замовк.

Мій погляд ковзнув по підлозі, по лінії світла від діодів, по тіні від її ніг, що губилася біля ліжка. Я не хотів тиснути словами — тільки бути поруч.

Вона повільно підняла голову. Волосся ще було вологе, кілька пасем прилипли до щоки. Вона не витирала його ретельно, ніби поспіхом змивала не бруд, а спогади.

— Ти говориш так, ніби вже знаєш, — сказала вона майже пошепки. — А я… я навіть не впевнена, що маю право щось шукати.

Її пальці зім’яли край халата. Не різко, а швидше машинально, як це роблять, коли тримаються за останню точку опори.

Я обернувся до неї повністю.

— Право має кожен, — відповів. — Але іноді ми боїмося не правди. А того, ким станемо, коли її дізнаємося.

Вона не весело всміхнулась, з гіркою іронією.

— Хижень говорив так, ніби я… річ. Проєкт. Щось, що можна продати або сховати.
Її голос трохи затремтів, але вона не дозволила йому зламатися. — А якщо він має рацію? Якщо я не людина в повному сенсі?

Я відчув, як усередині щось стиснулося. Не гнів, а холодна, зосереджена рішучість.

Я пересів трохи ближче. Не торкаючись. Лише скоротив відстань.

— Послухай мене, — сказав твердо. — Те, ким тебе хтось вважає, не визначає, ким ти є.
Я бачив, як вона здригнулася від цих слів. Це був не страх, я мав рацію.

— Ти обираєш, що пам’ятати. За кого хвилюватися. Кого прикривати власним тілом, коли летить імпульс.
Я затнувся на мить.

— Речі так не роблять.

Вона довго мовчала. Дихання вирівнювалося повільно, наче після затяжного бігу.

— Ти знаєш, що найгірше? — нарешті сказала вона. — Я не злякалася того, що він сказав. Я злякалася, що ви в це повірите.

Вона підвела очі, дивлячись прямо на мене.

— І тоді я зрозуміла, що мені є що втрачати.

Я не стримав видиху. Легкого, майже непомітного.

— От бачиш, — сказав я м’якше. — Це і є відповідь. Навіть якщо ти її ще не знаєш до кінця.

Простір між нами вже не був порожнім. Він був наповнений диханням корабля, глухим гулом двигунів, далекою зіркою за ілюмінатором. І нами.

Я дивився вперед. Знав, що вона опустила погляд, що він ковзнув по мені й сховався. Не від страху й не від ніяковості. Вона просто слухала, розмірковувала. Переварювала. Намагалася зрозуміти: себе, мене… світ.

— Найбільше в цьому світі я хочу, щоб ти ніколи не думала, ніби тут зайва. І щоб знала — ти точно не одна, — сказав я рівно, без пафосу. — І ще… ми з Кіпсом просимо вибачення. За те, що не подумали про твої почуття. Ми звикли до такого життя. До ризику, до хаосу. Ми знали чого чекати, ти ні.

Я на мить замовк, зітхнув.

— Я навчу тебе керувати системами. По-справжньому, а не «не лізь, тут складно». І обіцяю: наступні місії будуть принаймні менш божевільні за цю. Якщо ти звісно, не передумала залишатися з нами.
Я криво всміхнувся.

— А з тими координатами… грець із ними. Ми щось придумаємо. Ціла галактика до наших послуг. Ми знайдемо, де в цій галактиці ховаються твої спогади, навіть якщо доведеться перетнути її всю.

— Чому? — раптом спокійно запитала вона.

Вона підвела на мене погляд. У ньому не було ні докору, ні страху — лише щира, майже болісна цікавість.

— Що — чому?

— Чому ви мною опікуєтесь? Чому допомагаєте? Чому прийняли мене без запитань і підозр? Чому?..

Останнє «чому» зірвалося майже пошепки. Не як вимога, а як втома, що пробивалась з неї. Як прохання не залишати її саму з цим.

Я хотів сказати зовсім інше. Щось простіше. Але випалив правду.

— Бо те, що сталося на Фантомі-2, для мене щось значить. І момент, коли я вперше побачив тебе в тій капсулі… він поділив усе на «до» і «після». Ти важлива. Для нас. Для мене.

Вона не відповіла. Просто повільно вдихнула — так, ніби вперше за довгий час дозволила собі дихати на повні груди.

І без слів потягнулася до мене.

Не різко. Обережно. Ніби перевіряючи, чи можна. Я відчув це раніше, ніж побачив — легкий рух, тепло, що наблизилось. Я не відступив. Лише підвів руку й посадив її до себе на коліна.

Вона одразу притислася. Лобом до ключиці, щокою до грудей. Тепла, жива, напружена, але вже не самотня. Її руки спершу зависли в повітрі, не знаючи, куди подітися, а потім знайшли мене. Пальці вчепилися в тканину куртки, ніби я міг зникнути.