61 Розділ

Кіпс хмикнув, відвів погляд, почухав потилицю кігтями.

— Ах… — протягнув нарешті. — Точно. Вона хвилювалася не за себе.

Слова прозвучали трохи розгублено. Майже винувато, наче він тільки-но завершив складний внутрішній розрахунок і результат йому не сподобався. Потім він різко перевів тему. Типовий Кіпс: не давати паузі стати занадто чесною.

— Скажи краще, — він примружився, і в його очах знову блиснув той самий небезпечний інтерес, — як Хижень дізнався про твій секрет? Я все чув. Він знає, що тобі не можна повертатися додому. Це вже серйозна засада.

Я сперся ліктем об спинку крісла, відчуваючи втому в кожному суглобі, і повільно видихнув. — Просто тепер будемо ще пильніше триматися подалі від його союзників і корабля. І все.

Слова звучали рівно, майже буденно, але в голові я бачив зовсім інше. Іриска на самоті, за тими дверима, як вона прокручує події знову і знову, чіпляється за деталі, які ми з Кіпсом вже відпустили. Вона не вміла просто забути. І, якщо чесно, я не хотів, щоб уміла. Тоді б вона була не вона.

Іриска змогла вибити з себе страх перед полоном та Хижнем, але на його місці з’явився новий — тонкий, як лезо, що розрізає спокій. Я бачив це в її очах, коли приходив до тями після дії того загадкового пристрою Матінки Кім. Погляд, у якому не було полегшення, лише тривожний аналіз наступної загрози.

Кіпс раптом різко обернувся до мене всім корпусом.

— Щоб ти знав, — сказав він серйозно, без жодної тіні своєї звичної бравади. — Якщо тебе таки спіймають імперці і спробують відправити додому… я прилечу туди і рознесу пів планети. Мені байдуже на їхні порти й митницю. Просто без першого пілота я не залишусь.

Я відчув, як напруга в плечах трохи спала, і не міг стримати легкої усмішки.

— Кіпсе, відколи це ти таким сентиментальним став? Чи це просто страх, що новий пілот не терпітиме твої підколи під руку?

Він фиркнув, відвернувся до свого монітора і знову почав клацати клавішами, повертаючись до звичної броні.

— Відколи, відколи… — махнув лапою. — Як у нас з’явився новий член екіпажу. Я чую, як швидко б’ється її серце навіть тут.

Бантик, який до цього стояв нерухомо, раптом видав серію коротких, тривожних сигналів. Він під’їхав ближче до мого крісла, тицьнувся металевим боком у моє коліно й почав видавати той самий дивний, рваний звук — ритмічне ту-дум, ту-дум.

— Аналізую. Не вистачає одного члена команди. Ланка відсутня, мій емоційний фон неповний. Мені... бракує його присутності в системі.

Фенек нахилився ближче, зморщив носа.

— І взагалі, чого ти все ще тут? Весь нервами пропах. І знову той солодкий запах по всій кабіні. Йди вже. Бо вона там ще, чого доброго, ревіти надумає.

Він розвернувся до панелей.

— А я покерую. Послухаю радіо. Заспокою дроїда. І хтось же має стежити, щоб нас знову не загнали в пастку.

Я різко підвівся, не гаючи часу. Хлопнув його коротко по плечі, по-своєму.

— Дякую, лисе.

— Давай-давай, — буркнув він, не обертаючись. — Поверни вже собі свою каюту, щоб я здихався тебе зі своєї території.

Я вийшов із кабіни пілотів, і двері тихо зачинилися за мною.

А всередині лишилася тільки одна думка: я не маю права залишити її наодинці з цим.