60 Розділ

Капітан Кара

Щойно ми покинули планету розваг, мовчки запустили системи корабля й вискочили з цього клятого гіперпростору. Двигуни перейшли в стабільний режим, і тиша в кабіні стала надто гучною.

Іриска притихла. Не просто замовкла. Її погляд ні на чому не затримувався, ковзав крізь панелі, індикатори, простір за ілюмінатором, наче вона дивилася повз реальність. Я знав цей стан. Кожен переносить таке по-своєму, і для неї це було занадто. Я хотів заговорити. Не пожартувати, не відмахнутися, а просто сказати щось заземлююче. Але не встиг.

Бантик під’їхав до Іриски. Його внутрішні системи все ще працювали на критичних межах після годин самотнього очікування.

Бантик під’їхав до Іриски. Зазвичай він рухається з чітким механічним дзижчанням, але зараз у його роботі з’явився якийсь дивний збій. Його корпус ледь помітно дрібно вібрував, а вентилятори системи охолодження працювали рвано, нерівномірно — наче він важко дихав після довгого бігу.

Він видав звук, і я майже присягнуся — я відчув у ньому серцебиття. Це не був звичайний сигнал чи пікання. Це був низький, глухий ритм, який віддавав вібрацією в підлогу кабіни. Ту-дум... ту-дум... Звідки у дроїда взявся такий звук? Здавалося, він десь підхопив вірус або його динаміки остаточно з глузду з'їхали від тиші, поки ми були на завданні.

Іриска поклала долоню на його верхню панель.

Бантик вмить замигав усіма діодами — хаотично, яскраво, наче в нього всередині сталося коротке замикання. Він не просто мурчав, він буквально випромінював тепло. Я бачив, як по його корпусу пробігають світлові сигнали, які зазвичай з'являються лише під час критичного перевантаження системи. Але він не вимикався. Навпаки, він ніби... впізнав її дотик.

— Ти диви, — пробурмотів я під ніс, — Кіпс точно щось перекрутив у його мізках.

Кіпс гепнув лапою по панелі так, що індикатори здригнулися.

— Оце пригодка так пригодка! — вигукнув він задоволено. — Ще й як вдало! Вони тепер серед своїх щура шукатимуть, а ми тим часом змиємося подалі!

— Чорт… — видихнув я, проводячи рукою по волоссю. — Що то за хрінь узагалі була в тому пакунку? А якби воно спрацювало ще на нашому кораблі?

Слова прозвучали різкіше, ніж я планував, але всередині було дивне полегшення. Ми вийшли. Живі.

І саме в цей момент Іриска різко підскочила з крісла позаду.

— Пригодка?! — гаркнула вона. — Та нас ледь не пошматували на запчастини!

Вона розвернулася й пішла, швидко, майже бігом.

— Іриску, ти куди? — гукнув я вслід, уже встаючи.

— В душ, — кинула вона через плече. — Змити це все з себе.

Двері за нею зачинилися з тихим, але остаточним клацанням. Кіпс здивовано кліпнув, понюхав себе, потім одяг.

— Вона про що? — щиро не второпав він. — Це ж адреналін пригод! Ми не в космічному смітнику побували.

— Для неї — це занадто, Кіпсе, — спокійно сказав я. — Їй важко таке проживати.

Я мимоволі кинув погляд на зачинені двері. Там було не про воду й не про бруд. А про, скинути страх, який не зникнув разом із гіперстрибком.

Кіпс хмикнув, але вже без бравади.

— Та вона б вижила в будь-якому випадку, — буркнув він. — А от нам без неї точно кранти були.

Потім, як завжди невпопад, криво засміявся:

— Оце Хижень зараз… ну, м’яко кажучи, в дупі.

Я не всміхнувся. Дивився на прилади, але бачив тільки її порожній та скляний погляд. Знав: для Іриски усе це ще не закінчилося.

Всі мої думи зараз були про неї та її стан.

— Ти не розумієш, — сказав я тихіше, вже без командного напору, відчуваючи, як у горлі дере від пересушеного кисню. — Вона не за себе хвилювалася. Вона — за нас.

Кіпс скоса глянув на мене, вухо сіпнулося. Це характерна дрібниця, коли він починав слухати по-справжньому, а не для галочки.

— Як ти про мене, — продовжив я, — коли мене колись патруль схопив. Пам’ятаєш? Коли грозилися силоміць відправити на рідну планету. А ти вже тоді знав, що буде зі мною, якщо я повернусь.

Я спеціально витягнув цей спогад. Найвлучніший. Той, що навіть Кіпса колись вибив із режиму «адреналін або нічого».

Він замовк. Пальці, що секунду тому нервово постукували по панелі, завмерли, вчепившись у край консолі. Я знав: Кіпс часто не виходить із цього стану — життя на волосині, швидкість, ризик, коли кров шумить гучніше за двигуни. Для нього ця раптова тиша в кабіні була гіршою за пряме влучання. Я б назвав це ломкою, якби він не був скаженим лисом із реакцією бойового корабля. Тепер він просто дивився в темряву ілюмінатора, і в його нерухомості було більше напруги, ніж у всій нашій втечі.