58 Розділ

Пакунок ще не встиг торкнутися рук Хижня.

Той недолугий помічник зробив лише пів кроку і тканина, з якої був зшитий згорток, сама здригнулася, ніби всередині хтось поворухнувся. Це був не вибух. Глухий, нутряний поштовх, що пішов по повітрю хвилею, від якої у мене заклало вуха.

— Стояти, ідіоте… — почав Хижень.

Та було пізно.

З пакунка вирвалося світло, не яскраве — тьмяне, молочне, наче старий екран, який ожив у темряві. Воно розлилося по приміщенню важкою імлою, що не піднімалася вгору, а повзла, чіпляючись за ноги, за метал, за подих. У повітрі запахло сухими травами й чимось гірким. Так пахне старе сховище, яке давно мало бути знищене.

— Що це за х-рня?! — гаркнув хтось зліва.

І тоді пролунав голос.

Не гучний. Не жіночий і не чоловічий. Він був наче зібраний з уламків кількох тембрів. Не лунав звідусіль, він звучав усередині голови, ковзав думками, як ніж по склу.

«Якщо ти це бачиш — значить, поліз не туди, куди треба.
Не смикай. Не відкривай.
І головне — твій ворог серед своїх.
Імперець поруч».

Я побачила, як у Хижня сіпнулася щелепа. Він різко обернувся — не до нас, а до своїх.

— Хто з вас… — почав він, та слова розчинилися в повітрі, ніби хтось вимкнув їм сенс.

За мить він і сам схопився за голову, різко, наче туди вгатили зсередини. Не звук, а тиск. Голос не лунав у вухах, він тиснув просто на мозок, вібрував у кістках черепа.

Я скривилася. Мій біль був терпимий, глухий, мов далекий гул двигуна на форсажі.

А ті, хто ще секунду тому тримали мене, попадали на підлогу. Вони зводилися, знову падали, стискали голови, ніби намагалися виштовхати цей голос руками. Хтось захрипів, хтось завив. Щось коїлось в їх головах, я відчувала це лише віддалено. А їх це ламало.

Я озирнулася на Кіпса — він був ближче до мене, ніж Кара. Його теж викручувало, як і інших, так, ніби імла впивалася в нього з особливою насолодою. І тоді я зрозуміла: це не хаос, це пристрій з хитромудрою пасткою.

Я рвонула до нього, схопила за комір і, не думаючи, швирнула в бік виходу. Його тіло глухо гепнулося в коридор, відскочило від стіни і він різко вдихнув. Там пристрій уже не діяв. Я бачила, як його очі стають усвідомленим.

— Кіпсе, не заходь! — крикнула я, не обертаючись, і побігла назад.

Я могла опиратись, на відміну від інших.   

Імла ущільнилася. Світло в відсіку сіпнулося і простір почав ламатися. Стіни ніби множилися та розходилися під неможливими кутами, тіні роздвоювалися й жили власним життям.

Кожен бачив своє. Я чула зірвані крики наших ворогів в імлі.

— Він за мною!
— Та це ти!
— Стріляй! Стріляй, чорт забирай!

Перший постріл вдарив у стелю. Другий — розніс ящик із запчастинами. Хтось перечепився об власну зброю й глухо вдарився об підлогу. Крик захлинувся.

— Каре! — гукнула я, пробираючись крізь імлу.

Мене схопили за руку. Я сіпнулася, вже готуючись бити, але вчасно впізнала його. Кара стояв на колінах, важко тримаючись, мовби простір під ним плив. Я підхопила його під плече й потягла.

Хижень заревів, уже не граючи, не насміхаючись — скажено:

— НЕ СЛУХАЙТЕ ЦЕ! ЗНИЩИТЬ ПОСЛАННЯ!

Імла відповіла.

Світло з пакунка холодно спалахнуло і востаннє чітко промовило уже вголос, глухо, з насмішкою:

«Доставка завершена. Решта — не моя проблема».

Щось клацнуло. Підлога здригнулася. Не вибух — відволікання. Рівно настільки, щоб збити орієнтацію. Рівно настільки, щоб вижили не всі.

Але ми вже вирвалися в коридор. Кара швидко приходив до тями, кроки ставали впевненішими.

— Чорт, де Кіпс? — прохрипіла я.

— Туточки! — він буквально вилетів до нас з тилу!

— Я дещо захопив, — кинув він і рвонув уперед, ми — за ним.

— І не треба було вертатися за рюкзаком! — вигукнула я на ходу. — Ти міг не вийти!

— Я дуже швидкий, — хмикнув він. — А ти мені ще за той рюкзак подякуєш.

Ми скористалися цим спецефектом, подарунком із «доброї» руки Матінки Кім та вижили. Схоже, це була послуга для Хижня з подвійною оплатою.

Ми зійшли з корабля ще до того, як почалося переслідування.