57 Розділ

— Може ви й хитрі лиси, — рявкнув Хижень, — але я хитріший!

Кіпс сплюнув на підлогу й навіть не спробував зменшити тон.

— Чорна діра тобі знаєш куди. Єдиний лис тут це я.

— Взяти їх, — гаркнув Хижень, — і зв’язати так, щоб навіть пальцем не ворухнули!
Він обвів вояків скаженим поглядом.
— Ваші голови на кону!

Тепер це вже була не гра. Не психологічні пастки й не холодний розрахунок. Хижень перейшов межу — туди, де починалася чиста, нестримна лють. Я добре пам’ятала цей стан. Коли маски падали, а далі йшла тільки гола істина.

— Ти не все врахував, — рівно сказав Кара.

Його тримали двоє здоровил, заламавши руки так, що ще трохи і трісне кістка.

— Справді? — Хижень удавано здивувався.
Він різко зірвав зброю з одного з бійців і навів просто Карі в голову.

У мене перехопило подих. Світ звузився до цієї чорної точки на зрізі ствола. Від безсилля й жаху я ледь не розридалась. Але мене утримували такі ж громили ще по кілька пар чогось окрім рук.

— То кажи, — загрозливо прошипів Хижень. — Що ж я упустив? І добре подумай, перш ніж відповідати.

Його обличчя було перекошене гнівом, а рубцьована шкіра робила його схожим на істоту, в якій від людини залишилася лише форма. А дуло дивилось прямо в голову Кара.

— Ми не дурні, — чітко вимовив Кара. — Думаєш, ми б полізли сюди без підтримки?

Він говорив спокійно. Майже. Але я знала — це межа, за якою навіть він імпровізує на чистих нервах.
Я раптом усвідомила: вони завжди так роблять. До останньої секунди. На інстинктах. Імпровізують, торгуючись за життя в останню мить.

Кара кинув короткий погляд у протилежний бік відсіку. На Кіпса.

— У нас є докази, — продовжив він, ледь кивнувши. — У рюкзаку.

Хижень завмер. Його пальці нервово стиснули зброю, дуло нервово гойдалось перед очима Кари.
Кілька довгих секунд і він скривився. Зброя повільно опустилася. Не тому, що він повірив.
А тому, що сумнів це єдине, чого Хижень не міг собі дозволити.

— Перевірте його рюкзак! — рявкнув Хижень. — І якщо це пастка — ви звідси не вийдете живими!

— Там посланнячко для тебе, — скривився Кіпс.

Рюкзак спокійно лежав неподалік містка, наче чекав свого часу. Ремінь хруснув, тканина здалася. Один із приспішників Хижня витяг із нього щільно запакований пакунок і почав вертіти в руках, ніби не був певен, чи воно не вибухне просто зараз.

— Що це? — захрипів Хижень, переводячи погляд то на нас, то на пакунок.

— Матінка Кім передає вітання, — з легкою іронією відповів Кара.

Я не змогла до кінця вловити, що саме промайнуло на обличчі Хижня. Там було все одразу — злість, настороженість, щось схоже на страх. Він швидко це приховав, але запізно.

— Якщо це справді від неї, — хрипко засміявся Хижень, — то ви тут самі. Ніхто вас не врятує. Вона більше не має відношення до наших справ.

Він сміявся, але очей від пакунка не відводив.

— Тут ти помиляєшся, — тихо зауважив Кара, але Хижень притих. —  Вона завжди при справах. 

Приспішник, не надто обережний, стиснув пакунок пальцями, перевіряючи на вагу. Пакунок ледь тріснув.

— Обережно, ідіоте! — гаркнув Хижень. — Неси мені!

Голос зірвався.
А це означало лише одне, він уже боявся.

А мені лишалося лише здогадуватися, втіленням чого чи кого була Матінка Кім. Про неї говорили багато й охоче, але жодної чіткої характеристики я так і не почула. Лише уривки — пошепки, крізь зуби, з нервовими усмішками або злістю, яку не наважувалися назвати страхом. Та водночас я вже встигла відчути, скільки емоцій викликає одне лише її ім’я. Воно працювало, як гачок: чіпляло пам’ять, тисло на інстинкти, змушувало людей робити дурниці або, навпаки, завмирати, не довіряючи навіть власній тіні. Я згадала, ще коли не знала про її існування, що вже чула її ім’я на Дарк-доку, коли намагалась влаштуватись там.

Видатна жінка, припускаю. Не з тих, хто стоїть на світлі чи збирає легенди навколо себе навмисно. Скоріше з тих, чия присутність відчувається навіть за відсутності, чия воля давно живе окремим життям. У чужих рішеннях, у страхах, у пастках, що спрацьовують без її участі. І яке значення мав цей пакунок я могла лише здогадуватись. Кіпс так і не дозволив туди заринути.