56 Розділ

Хижень продовжував тихо хотіти, майже задоволено, ніби все йшло саме так, як він і планував.

— Ви не дізнаєтесь, — протягнув він. — Вона істота, якої немає в жодному реєстрі цієї галактики. Жодному. Але ви ж уже це зрозуміли, так?
Він примружився.
— Лише мені відома її альма-матер. Я знаю, хто вона. І ви мене не вб’єте. Навіть якби дуже хотіли.

Його погляд ковзнув між нами, липкий, упевнений.

— Бо ви вже під її ковпаком. Обоє. Ви підете за нею хоч на край всесвіту. Я ж не помиляюсь?!

Він знову вискалився, смакуючи кожне слово. Кара слухав мовчки, не відводячи погляду, і це лякало більше, ніж будь-який крик. Я бачила, як його вільна рука стискалась в кулак, як напруга змушувала його тіло натягтись, як струна.

— Вона ідеальна, — продовжив Хижень. — Я виручив би за неї цілий статок. Такий, що не один флот можна було б спорядити.
Він злегка нахилив голову.
— Подумайте. Ви можете її продати. Я заплачу. Добре заплачу. Вона — остання така. Ви з нею не впораєтесь.

Його голос став майже м’яким.

— Ти що головою вдарився при падінні?!  — загорлав Кара. — Що ти верзеш!?

Хижень метнув поспішний погляд на мене і знову на Кара.

— Вона ще дитина. Поки не знає, на що здатна. А я знаю. Я знаю! Саме я був свідком її пробудження.

— Що ти мелеш?! — вибухнув Кара. — Вона не дитина!

Його пальці ще міцніше вчепилися в комір Хижня.

— Фізично — ні, — спокійно парирував той. — Але по суті — так.
Коротка пауза.
— Я заплачу, Кара. Стільки, скільки захочеш. Без меж. Будь-яку ціну. Просто віддай мені її.

Тиша впала у відсіку важкою плитою.
Я чула, як Кара повільно вдихає. Один раз. Другий.

І тоді він заговорив.

— Як ти й сказав, — рівно мовив він, — ми вже під її впливом!

Кара нахилився ближче, так, що Хижень більше не міг ухилитися від його погляду.

— Тож залиш собі своє багатство.
Пауза.
— А тепер ти все розповіси.

Тоді Хижень зловісно всміхнувся і мій світ знову сповільнився.
Я знала цей стан. Знала цей тиск під шкірою. Відчуття прокинулися різко, без запрошення.

Я рвонула до Кари й встигла схопити його за руку. Ми разом полетіли вниз, зірвалися з містка й покотилися по підлозі. Мої інстинкти відреагували на небезпеку і не помилилися.
Вже за мить спалахнуло світло.

Біле. Грубе.
Зір зник секунд на десять або на вічність. Я не могла визначити. Ще до того, як очі почали щось розрізняти, мене різко рвонули вбік.

— Ірис! — крикнув Кара зовсім поряд і потягнув мене назад.

Перед очима прокотився імпульсний заряд. Потім ще один.
Хижень гатив по нас без зупинки — методично, зло, заганяючи, як здобич. Ми котилися, падали, знову дерлися вперед, поки нарешті не звалилися за системні блоки.

До арсеналу було не дістатися.

Я перевела подих і відчула, як Кара вкладає мені в руки зброю. Малий плазмовий дерінджер. Легкий. Ідеально лягав у долоню.

Кара вже почав підійматися.

— Куди ти?! — вирвалося в мене.

Плазмовий розряд прошив повітря просто над нами, обпікши край укриття.

— Я його відволічу, — швидко сказав він. — Ти тікай. Якщо Кіпс ще не розблокував двері — стріляй у бокову панель поруч зі зчитувачем і тікай. Я впораюсь.

Він не чекав відповіді.
Просто рвонув у протилежний бік, подалі від дверей.

Бляха.

Він серйозно вирішив, що я піду без нього.

Я вилаялася подумки й зробила рівно протилежне до того, що він наказав.

Замість тікати — висунулась з-за системного блока й вистрілила. Не навмання. Коротко. У панель над Хижнем. Іскри посипались донизу, світло мигнуло, система на мить захлинулась.
Цього вистачило.

Кара використав секунду ідеально. Ривок — удар — ще один. Хижень відступив, збився з ритму, його постріли пішли вбік. Уже не полювання, а хаос.
Я перекотилась, зайняла інше укриття й прикрила Кару — два швидкі постріли змусили Хижня знову шукати захист.

— Бачиш? — крикнула я. — Не такий він і страшний!

— Не захоплюйся! — гаркнув Кара, але в його голосі промайнуло те саме, що я відчула сама: ми тримали ситуацію.

На кілька секунд. Рівно на стільки, скільки потрібно, щоб усе пішло шкереберть.

Спочатку був звук.
Глухий удар десь у шлюзах. Потім ще один. Метал об метал. Потім крики.

— З тилу! — крикнув Кара, але було пізно.

У відсік ввалилися вони. Не двоє і не троє — з десяток. Приспішники Хижня, важко озброєні, з перекошеними від адреналіну обличчями. Хтось стріляв одразу, хтось просто біг, не дивлячись куди, аби зайняти простір.

Нас почали стискати. Методично. Без поспіху.

— Іриска! До мене! — Кара спробував прорватися, але його відрізали.

Я зробила крок і в ту ж мить мене схопили ззаду. Жорстко. За плечі. Зброя випала з рук і дзенькнула об підлогу.

— Попалась, — прошипіли над вухом.

Кару збили з ніг ударом у бік. Він устиг підвестися, але вже був у кільці. Четверо. П’ятеро. Забагато навіть для нього.

І тут я побачила це.

З іншого входу притягли Кіпса.
Нашого Кіпса. Живого. Зі зв’язаними лапами й закривавленою мордою. Він рвався, гарчав, але його тягнули, як трофей.

— Дивись-но, кого ми знайшли, — хтось засміявся.

Кара завмер. На мить.
І цієї миті ворогам вистачило.

Його притиснули до панелі, руки заламали назад. Я смикнулася — марно. Мене штовхнули на коліна поруч.

Хижень, кульгаючи, вийшов із-за укриття. Його посмішка була вже іншою. Ширшою. Справжньою.

— Ось тепер, — сказав він задоволено, — ми можемо спокійно поговорити.

Він оглянув нас усіх. Мене. Кару. Лиса.

— Ви ж не думали, що я залишуся без плану «В»?