55 Розділ

Я кинулася до панелі керування.

— Що робити, Кіпсе? Швидше!

Він одразу перейшов на діловий тон, на короткі, чіткі інструкції, без жодного жарту. Я вбивала команди одну за одною, ковтаючи символи, ніби повітря. Доступ до системи Хижня був захищений не просто паролями — шарами, пастками, фальшивими вузлами. Він нас чекав.

За спиною щось шаруділо. Я машинально озирнулася.

Кара вже посадив Хижня в крісло й методично фіксував його, спочатку ремені, а потім ще й силова стрічка поверх. Не поспіхом. З досвідом. Так фіксують тих, хто може прокинутися з поганим настроєм. Я продовжила перевіряти кожен запит надиктований Кіпсом. Чомусь і тут мені добре вдалось, навіть розуміла терміни, які я, можливо, чула вперше.

— Якщо ви там не впораєтесь, — кинув він буденно, — можемо повернутися до старого доброго методу.

— Тільки без кривавих допитів, — відповіла я, не обертаючись. — Мені треба тиша.

Я продовжувала вводити дані. Система реагувала ривками: приймала команду і одразу намагалася мене викинути. Хижень явно не економив на захисті.

Кайданки тримали. Але це не надовго.

Я знала таймінг: кілька хвилин паралічу, потім відкат. Рухливість повертається поступово. А стрічка, якою зафіксував його Кара була гарна, але під його плащем ховалося забагато модернізацій в тілі, я це відчувала. Ніхто з нас не знав, які саме примочки там ховались.

Я зітхнула, дивлячись, як черговий рівень доступу закривається прямо переді мною.

— Не виходить, Кіпсе, — сказала я вже різкіше. — Що далі? Які варіанти?

— Є ще один варіант, — неохоче озвався Кіпс. — Але він не дасть точних даних. Маршрути. Ми можемо їх витягти, там захист простіший.
Кілька секунд паузи.
— Проблема в іншому. Ці дані доведеться розгрібати не одну добу, може тижні. Розшифровувати, порівнювати, відсівати шум. І не факт, що інформація буде цінна.

Я повільно видихнула. Погляд впав на панель — символи вже пливли, фокус розсипався, ніби мозок сам натиснув «досить».
І в цю мить у голову вповзло питання, якого я уникала весь шлях сюди: чи варте моє минуле життя моїх друзів?
І мого — теж.

Я перевела погляд на Хижня. Він ворухнувся. Повіки сіпнулися, погляд почав фокусуватися. Ще кілька секунд і проблеми повернуться разом із ним. Повним комплектом.

І тоді я побачила єдиний вихід.
Необхідний. Не акуратний.
Позбутися хоча б того божевільного страху перед тим, хто буквально тримав мене на прив’язі.

Якщо вже ми тут, то хай це все матиме сенс.

— Кіпсе, не кажи… — Кара підійшов ближче й схилився до монітора, вдивляючись у потік даних. — …що ти зараз просто зупинишся. Тобі буквально все підвладно. Ти й не такі системи ламав. Минулого разу ж вийшло? Це той самий корабель, та сама система.

Я напружилася. Пальці зрадницьки затремтіли. Я почала гарячково оглядатися, шукаючи щось. Будь-що — що можна використати.

— Не плутай, — сухо відрізав Кіпс. — Минулого разу я просто злив координати імперському патрулю й трохи нахімічив із системою сповіщення. Це не те саме, що поставити цілий корабель ребром і не зламати собі шию. Тут даних на цілу галактику.

— Спробуй ще, — гаркнув Кара.

Без аргументів.
Без плану «Б».

А я зіскочила з містка й вихопила з полиці важкий плазмовик. Деактивований. В режимі очікування. Я перевірила це двічі — не тому, що сумнівалась у зброї, а в собі. Я не збиралася ставати вбивцею. Мені потрібно було інше, нарешті перемогти страх. Це буде навіть краще, ніж вхопитись за неіснуючу соломинку мого минулого.

Я перехопила плазмовик за дуло, замість руків’я, і знову вискочила на місток. Розмахнулась з усієї сили.
За мить до удару Хижень уже прийшов до тями. Він встиг усвідомлено глянути на мене і навіть дозволив собі зухвалу усмішку.

Удар зламав її.

Його паща перекосилась, тіло сіпнулося в ременях. Кара відскочив убік і з кривою гримасою кинув:

— А просила ж без кривавих сцен.

Я кинула плазмовик на підлогу й підскочила до Хижня. Усе, що накопичувалось у мені тижнями принизливого та безсилого полону, всі дірки в пам’яті, весь втрачений час — усе зійшлося в цій короткій дистанції між нашими обличчями.

Він сплюнув кров. Усміхнувся знову. Зуби були залиті червоним і це чомусь не виглядало як поразка.

— Ти ніколи не дізнаєшся, хто ти, — прошипів він. — Ніколи. Я заберу це з собою в могилу, якщо знадобиться.

Кара різко відтягнув мене вбік і схопив Хижня за комір, притискаючи до себе, так близько, що їхні лоби майже торкнулися.

— Якщо доведеться, — холодно сказав він, — я відправлю тебе в ту могилу, про яку ти так мрієш.
Пауза.
— Але перед цим ти розповіси, хто вона. І де шукати її минуле!

Його голос був спокійний.
І від того — по-справжньому небезпечний.