52 Розділ

Ми буквально випали посеред довгого, порожнього коридору.

— Кіпсе, — прошепотіла я, різко, але попереджувально. — Скажи, що ми вийшли там, де треба.

— Усе за планом, — випалив він і рушив уперед…
потім раптово зупинився, завмер на мить і розвернувся в протилежний бік.

Я вже відкрила рота.

Кара підняв долоню — мовляв, зачекай, іде процес.

Кіпс знову завмер, примружився, ніби звірявся з чимось у голові, і впевнено кивнув у той самий напрям, куди спершу й збирався.

— Так. Точно туди. А потім одразу за рогом.

Ми рушили.

— Якось занадто тихо, — напружено мовила я.

— Іриско, не нагнітай, — буркнув Кіпс. — Це корабель, розрахований на сотню пасажирів. Не наш зореліт, який можна оббігти за кілька хвилин. Тут завжди є місця, куди роками ніхто не зазирає.

Його тон був буденний, але коридор усе одно здавався неприродно порожнім. Світлові смуги тяглися вздовж стін, кроки відлунювали глухо, ніби сам простір прислухався до нас.

Кара тихо торкнувся моєї долоні. Цього разу без удаваної випадковості.
Я відповіла, і наші пальці на мить переплелися.

— Ей, — буркнув Кіпс, не озираючись, — коли повернемося, будете ніжитись наодинці.

— Звідки він знає? — прошепотіла я, кивнувши в бік його спини.

Кара лише всміхнувся й знизав плечима. Потім просунув пальці мені за пасок, легенько притягнув до себе й швидко чмокнув у ніс.

Надто швидко, щоб це виглядало демонстративно. Надто близько, щоб не подіяло.

Я відчула, як шкіра на щоках спалахує теплом, і тихо видихнула, намагаючись не збитися з кроку.

Попереду коридор робив поворот. І я чомусь була певна: за ним нас чекатиме не тиша.

Але нічого не сталося.

Коридор не обірвався небезпекою, він розкрився масштабом. Це був не просто прохід, а справжня артерія зорельота. Високе склепіння губилося в тіні, десь угорі проходили силові магістралі, що тихо гули, прокачуючи енергію крізь корпус. Я не була в цій частині жодного разу. Уздовж стін тягнулися ряди ілюмінаторів, закуті в глуху броню. Важкі сталеві слайдери зімкнулися так щільно, що лише тонкі стики в металі нагадували: колись тут було видно зірки.

Повітря пахло охолодженим металом і старими системами. Це запах корабля, який бачив надто багато і пам’ятав усе.

— Так, тут розходимось, — Кіпс говорив швидко, але без зайвої метушні, як той, хто звик ухвалювати рішення, коли немає права на другий шанс. — Мені треба завантажити їхні дані. Найшвидший доступ це через резервний сервер. Він тут, глибше, за обслуговуючими відсіками.

Він на мить примовк, ніби вже бачив у голові структуру мережі: старі протоколи, нашаровані латки безпеки, забуті адміністраторські ключі.

— Поки ви доставляєте подарунок Хижню, я дістану все: інфу про Іриску, історію переміщень, старі контракти, навіть те, що він вважав давно стерте з їх серверів. І дещо на майбутнє. Якщо цей гад вчепиться в нас, як бродячий пес, нам знадобляться зуби гостріші за його.

Кіпс витяг із рюкзака пакунок і жбурнув його нам. Щось усередині глухо дзенькнуло. Кара швидко сховав його і закинув в свій рюкзак.

— І будьте на зв’язку. Якщо я не зламаю доступ, — його погляд ковзнув по коридору, ніби він уже бачив усі точки ризику, — вам доведеться дати мені коди з його особистого комунікатора. Тож підготуйтеся.

— Кіпсе, я в курсі плану, — невдоволено мовив Кара. — Не роздавай накази, наче капітан.

— Ага, — лис склав лапи на грудях. — Хто тут головні мізки — той і командує. От коли вшиватимемось, тоді вже будеш вдавати капітана за штурвалом.

І він зник у боковому тунелі раніше, ніж Кара встиг щось відповісти.

Я затримала подих.

— А це не небезпечно — розходитись? — тихо запитала я, коли Кара приклав магнітну картку до зчитувача. Замки відгукнулися м’яким гудінням, і сегмент стіни повільно роз’їхався.

— Небезпечно, — спокійно відповів він. — Але іноді це єдиний варіант.

— Звідки в тебе ключ?

— Прихопив минулого разу, — він глянув на мене через плече. — Завжди треба випереджати ворога.

Ми разом переступили поріг особистого відсіку Хижня. Повітря тут було іншим, наче сухішим, дорожчим, відфільтрованим не для екіпажу, а для статусу.

— Твоя правда, — пролунав голос із темряви. — Завжди треба випереджати свого ворога.

У ту ж мить світло спалахнуло по всьому периметру: холодне, сліпуче, без тіней. Контури меблів, панелей управління, особистих терміналів стали різкими, мов леза. Крісло повільно розвернувся в наш бік. Хижень дивився прямо на нас з фірмовою усмішкою переможця.

У ту ж мить гермодвері за спиною з глухим ударом зімкнулися.

І я зрозуміла це ще до того, як серце вдарило в груди.

Це була пастка.