51 Розділ

Щойно ми увійшли безпосередньо до космопорту, відчуття нагляду стало майже фізичним. У цих відсіках випадкових не буває. Оператори дронів, що заправляли зорельоти, техніки, вантажники, служби контролю і, зрештою, самі власники кораблів, залишених саме в цьому ангарі. Усі мали тут причину бути. І жодна з них не передбачала сторонніх.

— Це тобі не паршивий Дарк-док з одним ангаром на весь материк, — хмикнув Кіпс, оглядаючись. — За схемами нам у той бік.

Він кивнув у сторону одного з коридорів, що розходилися, мов судини, від центрального відсіку.

— Ти що, карту в голові носиш? — усміхнулася я.

— Усе тут, — Кіпс легко постукав пальцем по чолу.

— Він може вмістити сотні нових мап собі в голову, — додав Кара, — і навіть під нейролептиками відтворює їх у деталях.

— Я точно знаю, що тут має бути поворот, — Кіпс раптом запнувся й почав озиратися довкола, швидше, ніж потрібно.

Я скептично посміхнулась.

— А ти точно потрібні мапи завантажив, чи знову лапою не ту цифру натиснув? — невдоволено пробурчав Кара.

— Іди до чорної діри. Усе я правильно натиснув, — огризнувся Кіпс. — Один раз промахнувся, і тепер мені це все життя згадуватимеш? Не фони під руку, розумник. Дай зосередитися.

Ми не встигли рушити далі.

Дорогу нам перегородили двоє довгов’язих істот — точно не люди. Я не одразу зрозуміла, що воно таке. Очі мали, як у глибоководних риб, із прозорою оболонкою навколо, що відбивала світло. Руки здавалися прирослими до тулуба, але щойно вони ворухнулися, між кінцівками й тілом розгорнулася тонка, напівжива плівка.

Я задивилася надто довго. Настільки, що не почула їх запитання.  Почула лише відповідь Кари — спокійну, рівну, відпрацьовану до автоматизму.

— Нас відправили перевірити системи у ВІП-сектор з особливими гостями Гесперії. Але, схоже, нам вказали неправильний напрям, — сказав Кара, повільно повертаючи голову, ніби звірявся з уявною схемою. — Це має бути десь тут.

Двоє переглянулися. Той, що виглядав більш зацікавленим, знову заговорив:

— Немає тут ніяких ВІП-секторів. І вас я бачу вперше. А я тут, між іншим, уже десять галактичних місяців працюю.

Кіпс миттєво насупився, випнув груди й зробив крок уперед. Це було настільки впевнено, що навіть при різниці в зрості мінімум у чотири рази виглядав загрозливо.

— То що, копняка від головного захотіли? — гаркнув він. — Не знаєте, бачте, про віпів. Та хто вам доповідати про таке буде? Ви хто, такі? Головні інженери? Не бачу нашивок!

Він на мить замовк, а потім різко змінив тон із гучного на змовницький шепіт. І, що найцікавіше, ті рибоподібні істоти мимоволі нахилилися ближче.

— І взагалі… — прошепотів Кіпс. — Де тут стоїть зореліт найповажнішого контрабандиста в цьому секторі Галактики? Керівництво буде незадоволене, якщо ми йому не послужимо добре. Знаєте такого, як Хижень?

Ті, аж сіпнулись від згадки цього імені. Їх вираз обличчя змінився миттєво.

— А-а… то ви про цей «ВІП», — протягнув він. — Так вам ще трохи пройти вперед.

— Так-так, вам туди, — підключився другий.

— Керівництво Гесперії вам щиро вдячне за сприяння, — урочисто мовив Кіпс, знову повертаючись до офіційного тону. — Бо мало який інцидент міг би статися, якби ми запізнилися.

Він махнув їм лапою, мов давнім знайомим, і рушив далі.

— Стара добра підколка про ВІПів завжди працює, — хмикнув він уже тихіше.

— Ну і тугодумів вони на роботу беруть, — додав Кара.

— Чого тугодумів? — зареготав Кіпс. — Дорогу вони нам правильно вказали.

Він пропустив нас уперед і вказав лапою.

Попереду височів величезний корабель. Його було видно ще здалеку — масивний, темний, із силуетом, що не мав нічого спільного з цивільними моделями.
І найцікавіше, що в цьому ангарі він був один.

І я зрозуміла: ми на місці.

— А як ми будемо заходити? Через парадний? Нас же впізнають, — озвалася я, не зводячи погляду з корабля.

Вони переглянулися. Загадково і досить виразно.

Я зітхнула. Звісно. Що ще ці двоє авантюристів вигадали?

Кіпс усміхнувся першим. Тією самою усмішкою, яка завжди означала: план є, але тобі він не сподобається.

— Якщо заходити як усі, впізнають, — мовив він. — А якщо зайти з тилу!

І так ми опинилися в кишках корабля. Не справжніх, звісно — у технічних шахтах, сплетених із дронами, кабелями й вентиляційними тунелями. Найголовніше, що тут не було камер. Кіпс знав їхні маршрути.
Сподіваюся, знав. А не «знав, як минулого разу».

— Гей, а чому я маю бути посередині? — пробурмотіла я, затиснута не лише стінами, а й напарниками спереду та з тилу. — А якщо в мене раптово виявиться клаустрофобія, а я цього не пам’ятаю?

— І чим би тобі допомогло бути попереду? — озвався Кіпс. — Думаєш, тут краєвид кращий?

— А в мене, між іншим, непоганий, — долинуло ззаду голосом Кари.

Мені страшенно захотілося дати йому копняка. Простір, щоправда, не дозволяв.

— Сто відсотків, друже, — зареготав Кіпс.

— Ну вас у чорну діру, — фиркнула я. — Кіпсе, давай вперед, не гальмуй.

— О, — задоволено протягнув він, — мала вже по-нашому щебече. Ще метрів п’ятсот і будемо на виході до особистого відсіку Хижня.

Я напружилася.

— А ти точно впевнений, що він зійшов з корабля? — спитала я, намагаючись, щоб голос не видав більше, ніж треба. Думка про можливу зустріч із колишнім… полонителем, причому двічі, досі різала зсередини.

— Про нього нічого не відомо, — відповів Кіпс уже серйозніше. — Але хто в здоровому глузді сидітиме на кораблі, коли під ногами тверда земля і купа розваг?

— Не надто втішний аргумент, — буркнула я.

— Варіантів у нас небагато, Іриско, — озвався Кара тихо, вже без жартів. — Але якщо щось піде не так — тікай. Ми з Кіпсом якось дамо собі раду.

— Чула, мала, бережи сідниці! Вони Карамельці дорожчі ніж власниці, — тут же підхопив Кіпс і розсміявся так щиро й голосно, ніби це був найкращий жарт у Галактиці.