50 Розділ

Іриска

Цього разу я не відчувала себе так знічено, як минулого. Ми не ховали поглядів у поспішних рухах і не квапилися, ніби боялися, що кожен із нас передумає ще до фіналу. Навпаки — ми дозволили цій миті тривати стільки, скільки їй було потрібно.

Цей поцілунок поставив крапку над усім, що сталось на Фантомі-2, і водночас розпочав новий розділ. Без гучних обіцянок. Без пояснень. Просто і чесно.

І тепер я не шкодувала й не боялася. Навіть не знаючи, ким я була насправді, я точно знала інше: де я хочу бути.
І з ким. Але побути наодинці довго нам не вдалося.

— Кінчайте з цими ути-путі, — гукнув Кіпс, ввалюючись до кабіни.
Він жбурнув у наш бік комбінезони, які Кара зловив на льоту, навіть не збившись з руху.

— Отже, розігруємо план маскування під ремонтників чи…

Кіпс склав лапи на грудях і зупинив його поглядом.

— Працівники термінала. Перепустку я дістав, — він примружився, крутячи в лапах магнітну картку. — А ви тут, сподіваюся, нічого такого без мене не робили.

— Наприклад? — невинно поцікавився Кара.

— Ну… не схомячили мою заначку. Під моїм кріслом. Там, де зараз Іриска так по-господарськи вмостилася.

Я навпомацки знайшла якийсь пакунок зі снеками й кинула його в Кіпса.

— На місці твоя заначка. Сподіваюся, це просто сушені сухофрукти.

— Ага, сподівайся, — хитро розтягнув пащу Кіпс і вже на ходу рушив до виходу. — У вас десять хвилин. Команда Хижня вже на повну розважається на планеті. Вони очікують, що ми вже на іншому куточку Галактики, тож на нашій стороні ефект неочікуваності.

Кабіна знову наповнилась рухом. Комбінезони, клацання застібок, звичний передстартовий безлад, той самий момент, коли іронія тримає всіх купи краще за будь-який інструктаж.

Перед виходом Кара раптом схопив мене за руку й різко підтягнув до себе, притискаючи так, ніби навколо не існувало ані кабіни, ані плану, ані відліку часу.

— Що ти робиш? — спитала я, хоча усмішку стримати не змогла.

— Нічого такого, чого ми ще не робили.

Він швидко торкнувся моїх губ — коротко, зухвало, ніби ставив підпис під власною впевненістю. Потім ще раз. Уже м’якше. І, не давши мені нічого відповісти, рушив уперед.

А задоволена усмішка так і не зійшла з його губ.

Ми й справді виглядали як працівники якоїсь відсталої транзитної станції: дивні комбінезони з потертою тканиною, універсальні нашивки з мітками планети й серійними кодами, які мали заспокоювати служби контролю. Одяг із тих, що не привертають уваги саме тому, що їх надто багато і всі однакові.

— Кіпсе, де ти взагалі дістав свій розмір? — не стрималась я, кинувши погляд на його майже ідеально підігнаний комбез, який дивним чином лише підкреслював його «дитячі» габарити.

— Без жартів про розмір, — буркнув він, смикнувши комір. — Там не тільки різні розміри були. Костюмчики під кілька пар рук, хвости, додаткові суглоби… універсальний набір для всіх, хто не вписується в стандарт. Тож давайте вже, рушаємо.

Ми втрьох подалися у бік терміналів, що кільцем оточували місто. З висоти воно виглядало яскравим і надто правильним: висотки з дзеркальними фасадами, неонові вивіски, голограми, які обіцяли насолоду, азарт і забуття. Місто, що старанно вдавало з себе центр прогресу.

Але це була лише етикетка.

Я відчувала це майже фізично: під блиском не ховалося нічого справжнього. Жодних власних ресурсів, жодних унікальних технологій — лише нескінченний сервіс для напівлегальних громадян Галактики. Місце, куди прилітали не жити, а зникати на кілька днів або тижнів.

Станції, де паркували зорельоти й кораблі всіх можливих класів, обліплювали місто з крайніх районів, мов кільце безпеки й водночас пастка. Тут усе було продумано так, щоб ти не ставив зайвих запитань: зручні маршрути, зрозумілі правила, мінімум перевірок і максимум ілюзії свободи.

— Ідеальне місце, щоб щось сховати, — тихо зауважив Кара, — або перечекати поки системи твого корабля запрацюють.

Я кивнула.
Тут було надто багато світла для правди і надто мало ґрунту під ногами, щоб почуватися в безпеці.

У цей час Кіпс виглядав невимушено спокійним — так, ніби ловив азарт із кожної нашої витівки. За спиною в нього висів рюкзак, дивовижно місткий для свого розміру, але це жодним чином не заважало йому залишатися прудким і спритним. Він рухався легко, без зайвих жестів, наче зайва вага для нього була лише умовністю.

Я мимоволі замислилася, чи багато в Галактиці таких, як він: синтетичних лисів, створених з плоті та мікросхем, але живішого за будь-кого. Зухвалішого. Із дивакуватим, трохи небезпечним почуттям гумору, яке або рятує в критичну мить, або заводить у ще гірші халепи.

Коли ми ступили на територію термінала, мені стало не по собі. Відчуття було таке, ніби кожен погляд ковзав по нас довше, ніж треба. Наче саме повітря тут мало звичку придивлятися.

Це тривало рівно до тієї миті, поки Кіпс не провів магнітною карткою по зчитувачу.

Сухий сигнал і нас пропустили без жодних питань, без затримок, без інтересу. Усередині терміналу натовп був настільки строкатим, що наша трійця миттєво розчинилася на його тлі. Представники різних видів, протези, хвости, додаткові кінцівки, яскраві імпланти й повна байдужість одне до одного. Це було ідеальне місце, щоб загубитися.

Кожен відсік терміналу вів до свого сектора. Чітка логістика, мінімум навігації, максимум контролю під маскою зручності. Тут потрібно було знати лише одне, це правильні номери.

Кіпс їх знав.

Саме в одному з цих секторів і залишили корабель Хижня. І від цієї думки я відчула, як під комбінезоном напружилися плечі. Бо тепер ми були не просто серед натовпу.
Ми йшли туди, де ризик був найвищий.