49 Розділ

Капітан Кара

Все, на що я був здатен поряд із нею, це розкладати жарти на атоми й блищати іронією, ніби це моя природна броня. Хоча правда проста: ще один такий її погляд і вся моя холоднокровна альварійська витримка полетить у відкритий космос без скафандра.

Що мені робити з цим проклятим альварійським серцем? Воно калатало так, ніби я знову в пубертаті й щойно вперше побачив представницю іншого виду без бойового костюма. Мій вид  відрізняється витримкою та дисципліною, але кілька уроків я все ж прогуляв.

Мати казала: “Ти занадто схожий на людей, щоб бути нормальним альварійцем”. Я тоді думав, що це комплімент. Тепер розумію — попередження.

Достатньо однієї жінки, щоб забути про обережність, про плани, про роки, протягом яких ми старанно уникали Хижня. І ось я вже готовий знову лізти в його лігво. І все заради однієї нитки, яка може пов’язати її з минулим. Хай Кіпс божевільний лис, який ледь не на все підпишеться, що я запропоную, але це…

Але що, як ми допоможемо їй згадати минуле і можливо навіть повернутися додому?

І тут мозок починає підкидати прекрасні варіанти.

А раптом вона заміжня?
А раптом ще гірше, громадянка якоїсь планети, де її викуп дорівнює вартості середнього супутника?
А якщо вона з високого роду? В ній щось таке є. Постава, погляд, манера триматися, вона не з тих, хто звик просити.

І тоді максимум, що мені світить, — дивитися на неї здалеку. Якщо пощастить.

Я занадто довго витріщався на неї.

Вона почала частіше кліпати, ніби намагалась зрозуміти, чи я завис, чи просто зламався.

— Ти перейшов у режим нашого Бантика і проводиш якісь розрахунки? — усміхнулася вона.

— Ага. Тобто ні, — я моргнув і змусив обличчя працювати. — Замислився.

— Про що?

— Треба придумати, як пробратися на корабель Хижня. Знову.

“Знову” прозвучало занадто легко. Ніби ми говоримо про прогулянку.

Вона дивилася на мене уважніше. І я майже бачив, як у її голові клацають шестерні.

Альварійське серце, будь ласка, поводься як серце воїна, а не як серце збудженого підлітка.

Бо якщо вона ще раз так усміхнеться — я погоджуся на будь-який божевільний план. І назву це стратегічною необхідністю.

Вона не відвела погляду одразу. Навпаки, нахилила голову трохи набік, так, ніби оцінювала не мою відповідь, а паузу перед нею. Цей жест був надто знайомий: так дивляться ті, хто вже все зрозумів, але дає тобі шанс викрутитися красиво.

— Я тепер така ж відчайдушна, як і ви, раз без сумніву рушаю за вами, — мовила вона спокійно.

Я всміхнувся. Звісно, всміхнувся. Моя класика: якщо ситуація небезпечна — жартуй; якщо небезпечна емоційно — жартуй удвічі швидше.

— Я б хотів, щоб ти не брала участі в цьому, але здається, ти в небезпечних ситуаціях може дати собі ради краще за нас.

— То який план, пробираємось на корабель та швидко робимо справи? Як щодо деталей?

Я замислився, але лише для вигляду, бо вже знав, як буде. Ми з Кіпсом мислимо схоже, може тому і спрацювалися.

— Я маю ескіз та кілька варіантів втечі, — відповів я туманно.

— І скільки з них закінчуються тим, що ти героїчно помираєш?

— Лише два, — чесно відповів я. — І один навіть дуже стильний.

Вона хмикнула, але не відвернулась. Навпаки — зробила жест плечима ближче. Занадто близько для робочої розмови. Занадто близько для істоти, яка, за всіма законами здорового глузду, не мала б довіряти такому типу, як я.

— Ти завжди так дивишся, коли збираєшся зробити дурницю? — спитала вона тихо.

О, чудово. Вона це помітила.

— Ні, — сказав я. — Зазвичай я дивлюся гірше.

Між нами зависла пауза. Не тиша, саме пауза. Та, в якій надто багато варіантів розвитку подій і жодного безпечного.

Я впіймав себе на тому, що рахую її подихи. Повільні. Рівні. Вона не хвилювалася. Або вміла це приховувати значно краще за мене. Я нахилився до неї, вона не відсторонилася.

Поцілунок вийшов іншим.
Не таким, як минулого разу, коли нам обом бракувало повітря, а світ стискався до болю в грудях. Цей був повільний — обережний, мов перше знайомство, коли ти ще не знаєш меж, але вже не боїшся їх торкнутися.

Ніхто з нас не готувався. Або ж ми давно знали, що це станеться знову, що мовчання завершиться доторком. Доторком її губ, там де починається Всесвіт.

Вони торкнулися моїх так легко, ніби перевіряли, чи я справжній. Без поспіху. Без вимоги. Її подих ковзнув уздовж моєї шкіри, і я відчув, як уся моя витримка — та сама, альварійська, роками відточена, зрадницьки відступає. Не ламається. Просто… відходить убік, дозволяючи цьому статися.

Я не притискав її ближче. Не тому, що не хотів. А тому, що в цій миті поспіх був би образою. Ми торкалися губами так, ніби слухали одне одного. Наче цей поцілунок мав що сказати і ми обидва були готові почути.

Вона злегка затрималася. На мить довше, ніж потрібно для випадковості. І цього вистачило, щоб я зрозумів: це не імпульс. Не слабкість. Це вибір.