48 Розділ

— Це планета Гесперія, — випередив Кара відповідь Кіпса.
— І що це має означати? — я не стрималась і одразу засипала їх питаннями. — Що це за місце? Черговий нелегальний ринок? Контрабандистський притон? Чи щось із серії «зайшов і вже винен усім»?

Кіпс повільно повернувся до мене. Він не поспішав відповідати, а спершу ковзнув поглядом по екранах, ніби звіряючи щось для себе, і лише тоді його обличчя розтягнулося в самій задоволеній посмішці, від якої мені одразу стало ніяково.

— Це, Іриско, наш золотий квиток у їхню диряву бляшанку.

— Хтось може пояснити нормально? — я схрестила руки. — Бо, здається, я тут єдина, хто не радіє.

Кара на мить зам’явся. Його пальці залишались на панелі керування, але рухи стали повільнішими, уважнішими, ніби він паралельно слухав і стежив за показниками. Потім заговорив обережно, без зайвих інтонацій.

— Це… планета відпочинку. Там не реєструють прибулих і не фіксують маршрути. Орбітальні системи працюють у мінімальному режимі. Формально нічого незаконного.

— Іриско, — підхопив Кіпс, — це стара добра планетка для тих, хто хоче зробити ставку, програти зайве або провести час у приємній компанії, яка не ставить запитань. Назва перекладається як «Чорний лотос».

Я відкинулась на спинку крісла й повільно видихнула.
— Ясно. Один великий бордель із гарною вивіскою.

Я ковзнула поглядом по їхніх профілях. Присягаюсь, ще трохи і ті посмішки почали б світитись у темряві.

— Ну навіщо так грубо, — удавано образився Кіпс, хоча зуби в нього вже були видні всі до одного. Чоловіки, що з них взяти. Навіть якщо один із них лис, а теж безсоромний.

— Як пощастило, що саме ця планета опинилась у доступному радіусі, — додав Кара з майже нейтральною інтонацією. — У тому списку були й значно менш гостинні варіанти.

— Та яка різниця, — відмахнулась я. — Ми ж не збираємось безпосередньо її відвідувати. Нам треба дочекатись, поки команда Хижня зійде на поверхню. Правильно? І проникнути на корабель? Ви це плануєте?

Вони перезирнулись. Мовчки. Надто синхронно.

— Ну… якщо буде час… — почав Кара дуже повільно.

Я не витримала й штурхнула його крісло ногою, так, щоб усі зайві думки з нього витряслись.
— Ей!

— Жартую, жартую, — одразу здався він, усміхаючись.

— А от я — ні, — протягнув Кіпс, потягуючись, ніби щойно прокинувся, а не планував ризиковану операцію. — Хтось же мусить переконатись, що команда таки зійде на планету. А ви поки постережіть зореліт.

Він хмикнув із таким задоволенням, що мені захотілося або пристебнути його до крісла, або самій уже кинутися на ту поверхню й глянути, чим вона так манить їх.

Нам довелося провернути справжню операцію, щоб приземлитися непомітно. Схоже, у цих двох було достатньо досвіду бути невидимими. Вони втиснули зореліт там, де не було не те що рівного майданчика, а навіть вільного простору. Кара посадив нас прямісінько між кристалізованої породи, тільки тут наші датчики не світилися б на чужих радарах. Кіпсу довелося на ходу перераховувати міцність цих кристалів, щоб ми не провалилися в якусь прірву.

— Це завжди так… ризиковано? — мовила я, коли зореліт нарешті торкнувся ґрунту.

Кіпс зістрибнув із крісла та на ходу відповів:

— Іриско, а навіщо тоді жити, якщо не ризикувати?

Кара відкинувся на спинку й, глянувши на мене, лише підморгнув.

— Чудово. І що, ми тепер героїчно чекатимемо? — я плюхнулась у крісло поруч із Карою, закинувши ногу на ногу.

Кара в ту ж секунду сіпнувся. Ледь помітно. Наче його рука вже збиралася лягти мені на спинку крісла, або нижче, але він передумав. Очі ковзнули по мені, повільно, без поспіху.

— Натисни червону кнопку, — сказав він перебільшено спокійно, що аж підозріло.

— Ось цю? — я провела пальцем по єдиній фізичній кнопці на панелі. Вона виглядала підозріло чесною, наче кричала: “не чіпай мене”?

— Ага. Натискай.

— Що вона робить?

Він нахилився ближче. Занадто близько, щоб це було просто пояснення.

— Блокує твою панель керування. І доступ до систем зорельота з твого місця.

— Ти зараз серйозно?

— Ага. Я щойно врятував корабель, — невинно відповів він.

Я скорчила міну.
— Я не дитина, щоб мені всі панелі блокувати.

— Ні, — він окинув мене оцінюючим поглядом. — Ти значно небезпечніша.

— Це як розуміти?

— Ти жінка.

Я вже підняла ногу, щоб копнути його крісло, але Кара блискавично підняв руки вгору.

— Добре-добре. Здаюся! Але ти дуже вродлива жінка.

Я завмерла на секунду, намагаючись вирішити — вдарити його все ж чи дозволити жити.

— Все одно не чесно, — буркнула я, відкидаючись у кріслі.

Він видихнув крізь усмішку, трохи розслабив плечі.
— Добре. А якщо я навчу тебе користуватися системами керування. Ти вправна, особливо коли треба комусь зламати щелепу в ближньому бою. Але зореліт це трохи інша розвага.

— Може, я колись і керувала кораблем, — кинула я байдуже. — Хто знає ким я була в минулому.

Між нами повисла пауза. Не важка, а тепла. З відтінком виклику.