47 Розділ

Ми не пірнули в гіперпростір. Кара залишив зореліт у холодному режимі й загнав нас у такий клапоть космосу, де навіть пил виглядав агресивно. Каміння, лід і уламки старих корпусів крутилися навколо, мов злі думки в голові після безсонної ночі. Усе лише щоб не втратити контакт із кораблем Хижня.

— Якщо нас тут не запилінгує радар, то розжує цей кам’яний фарш, — пробурмотіла я, вчепившись у підлокітники так, ніби могла втримати ними реальність.

Кіпс глянув на мене з тією фірмовою усмішкою, яка або все контролює, або вдає, що так.
— Розслабся, Іриско. Ми в такому лай… ну камінні, плавали разів сто. Ну… дев’яносто дев’ять із половиною.

Кара не озвався. Його пальці рухались по панелі керування плавно й точно, ніби він не лавірував між десятками уламків, а грав знайому мелодію. Один із крижаних валунів пройшов так близько, що екран мигнув попередженням.

— Це єдиний спосіб лишитись невидимими для Хижня, і знаходитись достатньо близько, щоб відстежити, — кинув він сухо. — Тут радар сліпне швидше, ніж п’яний навігатор.

— Чудово, — фиркнула я. — І що це нам дає, окрім шансу померти дуже… креативно? Я, між іншим, не планувала ризикувати життям через паршиві координати. Хай моє минуле й далі вдає, що його не існує.

Кіпс зітхнув і склав руки за головою, ніби ми летіли не через мінне поле з каміння, а на курорт.
— Не обманюй себе. Якщо ми не дізнаємось, де Хижень тебе підхопив, дороги додому ти не знайдеш. Плюс, — він підморгнув, — пакуночок Матінки Кім сам себе не доставить. А я не хочу вдруге слухати, як вона ображається. Це небезпечно для здоров’я.

— І, — додав Кара, не відводячи погляду від екрана, — я ще не закрив питання із синцями.

Він трохи повернув голову, і я побачила їх: кілька темних плям на вилиці, розбита губа. Руки самі свербіли прикласти лід, або хоча б торкнутися холодними пальцями. Але зараз це було б рівноцінно самогубству для всієї команди.

Позаду тихо, майже образливо, завуркотів дроїд. Десь хвилин десять він рахував, клацав і бурмотів собі під ніс, ніби старий бухгалтер перед кінцем світу. Нарешті він під’їхав майже впритул до мого крісла.

— Розрахунки завершено, — повідомив він з тією нейтральною жорстокістю, на яку здатні лише машини. — Варіант один-три-чотири. Імовірність виживання за умови, що жоден радар не активується, температура обшивки не впаде нижче критичної та інфрачервоні датчики не зафіксують зореліт — шістдесят три відсотки.

Він зробив паузу. Занадто театральну для бездушного заліза.
— Імовірність падає до п’ятнадцяти, якщо капітан Кара відволічеться на члена екіпажу.

Кіпс зареготав уголос, із хрипотою.
— Чув, капітане Карателю? Це точно не про мене, а про нашу чарівну супутницю, тож не відволікайся.

Я втиснулась у крісло ще сильніше. Десь у голові вже відкривалася чорна діра така беззвучна, безжальна і дуже близька. Туди б зараз відправити всі мої думки.

Кіпс раптово сіпнувся до моніторів, так різко, що крісло під ним скрипнуло.
— Ей, Карамелько, сигнал просідає. Ми втрачаємо орієнтири. Я закидаю координати — переналаштовуйся. Схоже, вони таки розібралися з імперськими службами. Фіксую увімкнення систем. Але поки не бачу прискорення. Гарантую, Хижень скоро знайде найближчу планету, щоб зализати рани після моїх дрібних… втручань в їх систему.

— Тримай їхню сигнатуру, — відрізав Кара, різко змінюючи кут руху. Зореліт здригнувся, а уламки ковзнули повз ілюмінатор так близько, що мені здалося ніби один із них підморгнув. — Ми не можемо їх втратити.

— Вони маневрують короткими імпульсами, — Кіпс уже виводив на панель десятки вікон, пальці бігали, як у картяра, що ставить усе. — Я зібрав список підходящих планет. Логічно — оберуть одну з них. Але, — він скривився, — від цього божевільного логіки чекати — марна справа.

— Він не мислить за характеристиками, — холодно кинув Кара. — Відкрий список його сховків і планет, який ми роками доповнювали, де він світився раніше. Візьми ту, що найближче до його теперішніх координат.

— Прийняв, — Кіпс відповів миттєво й зник у потоці даних.

Ми ще хвилин десять бовтались у цьому клаптику космосу, ніби муха в бурштині. Дроїд під вухом тихо муркотів, обчислюючи варіанти. Це було дивно… заспокійливо. Я навіть на мить уявила, як чухаю йому металевий корпус, мов кота, і зловила себе на тому, що серце б’ється трохи рівніше.

Кіпс раптом завмер. Його руки зависли над нижнім екраном, пальці напружились.
— Є. Вони прискорюються. Можемо виходити на їх курс. Я відправив попередні координати.

— Коригую, — коротко відповів Кара.

Коли ми нарешті вирвались із космічного смітника, я видихнула. Глибоко. З полегшенням.
Дарма.

Кіпс вивів на головний екран нові дані. Для мене це просто танець цифр і векторів, але його обличчя сказало все.
— Вони розгортаються на інший вектор гальмування. Йдуть до планети… готуються заходити на орбіту. О чорт.

— Що? Щось не так? — я подалась уперед раніше, ніж встигла подумати.

Кіпс мовчав. Потягнув секунду. Дві. Наче спеціально додавав драматизму, знаючи, як я це ненавиджу.