45 Розділ

Кара посунувся вперед. Кайданки тихо дзенькнули, натягнувшись, і звук цей був надто вже знайомий, щоб не різати слух.
— Завжди було цікаво, — мовив він задумливо, — як це: не пам’ятати минуле?

— Паршиво, — коротко відповіла я.

— А я б не відмовився забути своє.

Я опустилася навколішки перед скляними дверима, сперлася лобом об холодну поверхню.
— Залюбки помінялася б.

Кілька секунд ми мовчали. Не напружено, а радше так, як мовчать ті, хто розуміє, що зайві слова тільки зіпсують момент. Кара сів рівно на підлозі, поклав руки на коліна. Долоні звисали вільно, ніби він навмисне демонстрував спокій.

— Ці йолопи посадили його в клітку, — озвався він. — Дарма.

— Так, — кивнула я, не відриваючи погляду від клітки, де нещодавно був замкнений Кіпс. — Це його роздратувало.

— Його колишній господар тримав його в тісній клітці постійно. Він бачив лише клаптик неба крізь решітку.
Кара зиркнув на мене краєм ока.
— Тільки не кажи йому, що я це розповідав. Він не любить згадувати. Та планета… вона так далеко звідси й настільки нелегальна, що навіть імперці вдають, ніби її не існує.

— Схоже, кожен з нас тягне за собою історію, — мовила я. — А в тебе яка?

Він перевів погляд на мене. У ньому було щось глибоке та не показне, не театральне, а своє, ретельно заховане. Те, чого не розповідають між вибухами й втечами.

— Колись розповім, — сказав він тихо.

І чомусь саме це прозвучало як обіцянка, а не ухиляння.

— Ти шкодуєш? — запитав він.

— Про що? — перепитала я, хоча здогадувалась. Так не питають про дрібниці. Таким тоном питають лише про щось особисте.

— Про те, що було між нами на планеті Фантом-2.

Я не хотіла відповідати. І, на щастя, сирени врятували мене від цього. Світло сіпнулося й замиготіло червоним, різкий сигнал вдарив по вухах так, що думки розсипались.

— Нарешті він добрався до системи! — крикнув Кара.

Він швидко смикнув рукав і у пальцях блиснуло щось тонке, майже непомітне. Кайданки клацнули й розійшлися.

— Ти весь цей час міг їх розімкнути?! — закричала я, вдаривши долонею об скло дверей.

— І тоді б не вийшло такої душевної розмови, — промовив швидко та різко підвівшись, став просто навпроти мене і крикнув. — Відійди

Я відсахнулася. Наступної миті Кара вгатив ногою по склу. Воно затріщало, але встояло. Другий удар. Третій. З кожним разом я все більше боялася, що хрусне щось одне, або двері, або його нога.

Скло здалося. Розлетілося на друзки з глухим, задушеним тріском, коли він вгатив вже не ногою, а якоюсь незнайомою металевою конструкцією, що підібрав з підлоги неподалік.

— Забираємось! — Кара схопив мене за руку.

Ми зірвалися з місця. Двері попереду розчинилися, ніби хтось відчинив їх силою однієї думки. Але кара махнув в камеру, отже це був Кіпс.

Попереду, просто з-за рогу, до нас вилетіло троє шісток Хижня.

Я на ходу пірнула вбік, ухилившись від удару одного головастика з руками-мацаками. Час ніби розтягнувся. Кожен рух я бачила в сповільненні, чітко, різко, без сумнівів.

Я ухилялася, блокувала, відповідала і кожен мій удар лягав точно в ціль. Наче тіло саме знало, куди бити, щоб завдати найбільшого болю. Без роздумів, без страху. Напружене тіло діяло саме, мов давно вивчений механізм. Коли він зігнувся, хапаючи повітря, останній удар вимкнув його повністю.

Я обернулася. Кара стояв над двома уже непритомними ворогами і дивився на мене так, ніби бачив уперше.

— Ніколи не втомлюся дивитися, як ти комусь даєш прочуханки, — кинув він із кривою усмішкою.

З протилежного боку коридору до нас буквально вилетів Кіпс.

— Досить милуватися! Вшиваємося! — випалив він. — Я розіслав їхні координати й систему безпеки прямиком до найближчого імперського патруля. За кілька хвилин тут буде величезна проблемка, і нам краще бути подалі!

Ми зірвалися з місця. Коридор ковтав нас шумом і миготінням аварійних вогнів. Я бігла, вже знаючи, де звернути. Пам’ять сама підказувала маршрут.

Ми вискочили у великий багажний відсік, де тримали наш зореліт. Простір відгукувався луною кроків і виттям тривоги, металеві балки вібрували, наче корабель уже здригався від наближення проблем.

— Кіпсе, ти що там з їх системами натворив? — гукнула я йому, коли той вже підскочив до передньої частини зорельота.

— Кілька вірусів власного авторства запустив! — крикнув він зловісно у відповідь і захихотів у своїй манері.

— Кіпсе, готуй системи до старту! — крикнув Кара. — Я розблокую люк!

Я зупинилася біля Кари, заглядаючи через плече. Кара чаклував над панеллю, виводячи дані на екран швидкими, різкими рухами. Світло від голограми різало йому обличчя. Він різко озирнувся.

— Іриско, марш на зореліт!

— Я тобі допомагатиму!

— Чим?! — майже зірвався він. — Я впораюся!

І саме в цей момент до нас підтягнулися гості.

— Ось чим, — відповіла я.

Я схопила з підлоги балон із технічним газом і, не гальмуючи, вдарила ним одного з прихвоснів Хижня, що вскочив до відсіку першим. Той захрипів і повалився, хапаючи повітря, ніби воно раптом стало для нього отрутою.

Залишивши Кару випробовувати систему я перескочила непритомне тіло. До нас наближалася нова загроза.