44 Розділ

Іриска

Камера була холодніша, ніж я очікувала. Не через температуру, через тишу. Вона тут лежала щільним шаром, ніби частина конструкції. Я підійшла до скляних дверей і крізь затемнене поле розгледіла клітку, в якій зачинили Кіпса. Він кілька разів вдарив лапою по ґратах. Без особливої надії, радше щоб випустити злість.

— Кіпсе, куди забрали Кару? — спитала я пошепки, хоча, якщо чесно, шепіт у цьому відсіку виглядав як зайва ввічливість.

Це приміщення явно не будували для живих істот. Вантажний відсік для нелегалу: камера, клітка, вмонтовані системи стримування, усе без спроб прикидатись чимось іншим.

— Ці ідіоти думають принизити мене цією кліткою, — лаявся він, не соромлячись ані слів, ані гучності. — Не дочекаюся, коли мої лапи доберуться до їхніх шрамованих пик.

— Кіпсе, — перебила я. — Де Кара?

— На допиті, звісно. Сподіваюсь, він повернеться не з порожніми руками, щоб дарма там не стогнав.

Мені це не сподобалось.

— З ним усе буде гаразд? — спитала я вже без іронії.

— А що йому зроблять? — фиркнув Кіпс. — У нього больовий поріг вищий, ніж у всіх істот разом на цьому кориті. А ти б знала, скільки тут непотребу з усієї галактики…

Він примружився.
— Стривай… Ти ж уже була тут, так? А у цьому відсіку? Тут система безпеки якого покоління?

— Поняття не маю, — відповіла я. — Але якщо хочеш вибратися тихо, треба дістатися до тієї панелі.

Я кивнула на стіну біля розсувних дверей у кінці відсіку. Пам’ять відгукнулась знайомим імпульсом, не словами, а відчуттям. Згадала, як це робила минулого разу.

— Оголюєш нутрощі, коротиш клеми магнітного тримача і двері розблокуються. Система зробить вигляд, що нічого не сталося.

Кіпс витріщився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому стати імператором галактики.

— І ти мовчала? Звідки такі пізнання?

— А як ти думаєш, я минулого разу вибралася? — різко відповіла я. — Звідки я це знаю? Та без поняття. Але якби раніше усвідомила, на що здатна, не бовталася б у цій бляшанці цілий галактичний місяць.

Я зітхнула й подивилась на клітку.

— Кажи краще, як вибиратимемось?

Кіпс лише хитро прищурився. Мене це дратувало. Впевненість без чіткого продуманого плану.

Пізніше я зрозуміла, чому Кіпс мовчав: він коротко кивнув на протилежну стіну, де була вмонтована прихована камера.

Але їхня повна впевненість, особливо після запевнень Кари про «план», якого я так і не почула, не надто вселяла надію. Імпровізувати в тилу найзапеклішого покидька цієї частини галактики я не вміла. Минулого разу мені пощастило, майже випадково. Я скористалася моментом і раптом виявила в собі приховані таланти. Але тепер, коли команда Хижня знає, чого від мене чекати… я гадки не мала, що робити.

За годину двері у відсіку роз’їхалися.

Карy просто кинули поруч із кліткою Кіпса і прикували до підлоги магнітними кайданами. Я опустилася навпочіпки, вдивляючись у нього й намагаючись зрозуміти, наскільки все серйозно.

— Каро, ти мене чуєш? — прошепотіла я.

Його тіло було слабким.

— Стулись, дівко! — гаркнув підручний Хижня. Той самий тип людей, чиї імена не затримуються в пам’яті.

Він натиснув кнопку на пульті, тоді клітка клацнула й відчинилася. Кіпса витягли.
Серце стиснулося від болю. Що вони можуть зробити з такою маленькою істотою, як він?

Я знову подивилась на Кару, коли відсік зачинився. Він глибоко дихав. Очі повільно розплющилися. Обличчя розсічене, в синцях.

— Як ти? — запитала я, розуміючи, наскільки це дурне питання.

Він усміхнувся розбитою губою.

— Власне… не так уже й погано. Коли доберуся до них, поверну з відсотками. Трохи розім’яли, — голос наприкінці став металевим. — Але тебе не чіпали?

— Ні. Але Кіпса забрали.

— Це добре, — сказав він, вмощуючись зручніше й відкидаючи голову на стіну.

— Що тут, до біса, доброго?! — я ледь стрималась.

— Значить, убивати нас не планують, — відповів так, ніби це було очевидно.

Я видихнула, стискаючи зуби.

— Ти можеш вибратися з кайданів? Дістанешся до панелі біля дверей?

— Зачекаємо, — коротко відповів він.

— Чого ми будемо чекати? — мій голос зірвався на тривожний, майже писклявий тон, який я ненавиділа в собі.

— Кіпса, звісно. Ми ж не будемо тікати самі. До того ж… — він трохи нахилив голову, — презент теж треба залишити. Не забувай, у нас місія.

— Тобі що, там усі мізки вибили? — прошипіла я.

Він лише зарозуміло всміхнувся і подивився мені просто в очі, так спокійно, майже ніжно і недоречно для цього місця.

— А ти така гарна, коли бісишся, — сказав він мрійливо, ніби ми стояли десь біля бару, а не в камері для нелегального вантажу.

— Іди до біса, — відрубала я. — Вибираймося нарешті!

— Ще трохи. Хай Кіпс розважиться, — Кара ледь стримував усмішку. — Вони кожного разу на це попадаються.

Я притулилася обличчям до холодного скла. Воно не давало ні тепла, ні втіхи.

— На що попадаються?

— Ну… він трохи невротик, — Кара хмикнув.

— Це що має значити? — я насторожилась.

— Те, що Кіпса не можна злити, — спокійно пояснив він. — Коли він психує, у нього перемикаються клеми. Повністю. Саме так він, власне, й утік від свого господаря.

— Поясни ще раз, — я уважніше подивилася на нього.

— Ти ж знаєш ту історію… ну частково, — Кара говорив тихо, ніби камера слухала. — Кіпс був власністю одного божевільного вченого. Той перекроїв його з ніг до голови, але порушив кілька правил. Найгірші. Втручання в нейронку, заборонені з’єднання, і ще пару речей, про які краще не знати.

Він на мить замовк, а потім додав з темним задоволенням:

— Коли Кіпс злиться, він входить у той режим. І я б дуже хотів побачити пики тих йолопів, які зараз намагаються його втихомирити.

— Але ж Хижень про це знає, — заперечила я. — Він мав бути готовий.