43 Розділ

Нас завели в головний командний відсік і поставили на коліна. Руки зафіксували магнітними захватами, без ривків, без поспіху, так, ніби все закінчилось для нас.

Штарк відступив на крок, схиливши голову. Жест був ввічливий, але холодний, як у людини, що визнає ієрархію, а не авторитет.

Капітан «Залізного щура» не вийшов із дверей. Він з’явився з тіні технічної ніші. Звідти, де зазвичай копирсаються лише ремонтні дроїди.

Хижень не виглядав як убивця.
Він виглядав як людина, що вже пережила власний некролог і залишилася незадоволеною текстом.

Капітан «Залізного щура» був масивний. Плечі ледь проходили у дверні прорізи, рухи видавали звичку до важкої гравітації та життя, де кожен другий конфлікт закінчувався бійкою. Його обличчя нагадувало стару шкіряну карту: глибокі шрами та заломи. Позначки виграних і програних війн.

Одне око затягнуте білястою катарактою. Друге являлось яскравим золотистим імплантом, неприродно живим, що постійно перефокусовувалося, зчитуючи теплові сигнатури й мікрорухи.

Я знав про нього все.
Бо колись ми майже стали напарниками. Дякувати космічним богам, що не судилося.

Хижень виринув повільно, витираючи замаслені руки об засмальцьовану ганчірку, ніби щойно закінчив лагодити двигун, а не приймати полонених. Він не поспішав. І не намагався справити враження.

Замість того щоб підійти ближче, він зупинився біля капітанського крісла.
І… почав насвистувати.

Якусь стару, забуту мелодію. Чисто. Мелодійно. Моторошно спокійно.
Навіть корабель, здавалося, притих, підлаштовуючись під цей ритм.

Коли він нарешті заговорив, ніхто не перебивав.

— Як довго я чекав цієї миті, капітане Кара… — він ледь повернув голову. — Або Карателю.

Золотисте око клацнуло, фокусуючись.

— Сьогодні твоє ім’я нарешті стане твоєю долею.

— Вміє, падлюка, нагнітати, — пробурмотів Кіпс.

Чобіт Штарка врізався йому в бік швидко й без попередження. Кіпс скривився від болю, але всміхнувся задоволено, майже з викликом.

Хижень повільно обернувся до нас.

— Ви можете й далі кричати про свою зухвалість, — сказав він спокійно. — Але тепер ваші шкури мої.

Без підвищення голосу. Без погроз. І саме тому це прозвучало остаточно.

Хижень зробив кілька кроків в сторону Іриски. Рівно настільки, щоб бути поруч, але не близько. Так підходять до дорогого полотна: щоб оцінити його вартість та справжню цінність для покупця. Розглядав Іриску довго, з насолодою, як річ, що щойно повернули законному власнику.

У мене всередині все стиснулося. Я ледве стримувався, щоб не зірватися. Але показувати слабкість перед Хижнем це як самому підписати собі вирок. Він не ламає кістки. Він ламає людей. Акуратно, методично. Через страхи, через слабкі місця. Через погляд.

— Як же це… зворушливо, — протягнув він низьким, масним голосом. — Підібрати мій вантаж.

Погляд ковзнув по Ірисці. Повільно. Липко. Вона тремтіла, але трималася, дивилася в підлогу, ніби так могла зникнути.

— Просто свято якесь, — Хижень розвів руками. — День народження, не інакше. Аж два подарунки.
Він швидко кинув погляд на мене з Кіпсом.
— Заноза в дупі, яку я нарешті висмикнув.
І знову повернувся до Іриски, смакуючи паузу.
— І моя дорогоцінна іграшка повернулася додому.

— Хижню, ти сучий син! — слова самі злітають з язика, різко, без гальм. — З нами, може, в тебе й є моральне право так поводитись, — я криво посміхаюсь, бо в пам’яті миготять моменти, як я лишав його з носом, як він скреготав зубами, а я зникав у гіперстрибку, — але вона не твоя іграшка. Законами галактики заборонено рабство і…

Він кидається до мене.

Не просто підходить, а рве дистанцію. Його обличчя опиняється так близько, що я відчуваю його подих. Він дивиться прямо, не моргаючи, ніби перевіряє, чи здригнуся.

— Я тут закон!
Коротка пауза. Він насолоджується тим, як я не відступаю.
— До дупи галактику. Моє слово закон!

Погляд в нього холодний, уважний. Він дивиться не на обличчя, він дивиться, де трісне першим.

— Навіть імперці так яро не відстоюють свої закони, коли поруч я.
Голос стає жорсткішим.
— А ти, паршивий покидьку, вчиш мене?

І так само різко він відсахується. Ніби нічого не сталося. Рухи знову плавні, відпрацьовані, кожен жест це демонстрація контролю. Він повертає собі простір, кімнату, ситуацію.

— Знав би ти, скільки я віддав кредитів за апгрейд мого корабля, — говорить уже спокійно, навіть з ноткою втоми. — Щоб погасити ваш резонансний накопичувач.

Він киває сам собі, мовби згадує безсонні ночі.

— Але воно того варте. Мої механіки дні й ночі працювали, щоб налаштувати потрібні хвилі.
Кутик рота смикається.
— А одну іграшку ми непомітно приєднали до вашого корабля ще на Дарк-доку.

Погляд ковзає по нас, як по вже списаному вантажу.

— Думали, будете вічно тікати?
Коротка усмішка. Без радості.
— Я завжди наздоганяю.

Він навіть не підвищує голосу:

— В камери їх!