42 Розділ

Темрява трималася довше, ніж мала б.

Не та, що після аварії, коли щось вибухає й хтось кричить. Інша. Технічна. Мертва. Коли корабель ще існує, але не має права голосу.

— …це не аварія, — глухо сказав Кіпс. — Нас тримають. Як їм це вдалося?

Я повільно провів пальцями по панелі. Відгуку не було. Жодного живого контуру. Навіть резерви мовчали.

— Вони посадили нас на нуль, — прошепотів я. — Повністю.

І тоді корпус повівся.
Не удар. Не ривок. Плавний, тягучий рух, ніби Квазар став чимось легким і слухняним.

— Гравітаційні троси, — видихнув я. — Або внутрішні захвати. Нас захопили!

Корабель повільно поповз. Без тяги. Без шуму двигунів. Лише низьке, майже непомітне гудіння проходило крізь обшивку.

Попереду проступив світлий прямокутник. Шлюз. Великий. Занадто великий для нашого класу.

— Нас вантажать, — сказала Іриска. І майже одразу зірвалась: — Чорт… знову! Я знову в його руках!

Паніка накривала її хвилями. І не лише її, просто вона не вміла це ховати. Ми з Кіпсом добре знали, що означає опинитися в лапах Хижня. Але одна річ, коли ризикуєш собою. Інша, коли на борту вона.

Я рвучко відкинув паски й розвернувся до Іриски, схопив її за руки, змусив подивитись на мене.

— Слухай уважно. Цього разу все буде інакше, — сказав я тихо, але жорстко. — Я не дам тебе чіпати. Довірся нам із Кіпсом. Ми десятки разів вислизали від нього.

— Тільки не з його корабля, — невдало вставив Кіпс.

— Ти не допомагаєш, — буркнув я, не обертаючись.

— Не гай часу, — відповів він уже серйозніше. — Краще розкажи їй.

Я знову зосередився на Ірисці.

— Нам потрібно дістати інформацію. Це наш шанс. І все. Ми не збираємося тут затримуватися, — говорив я спокійно, навіть коли Квазар перекосило і його повільно, принизливо тягнуло в нутрощі космічного велетня. — Я вигадаю, як нам вибратись. А Кіпс уміє виходити з будь-якого замкненого простору.

— Терпіти не можу замкнені простори, — буркнув Кіпс. Роздратовано, але без нотки приреченості. Не для нього. І не для мене.

— Мені, — продовжив я, — доведеться трохи відволікти їх. Ти не провокуй. Просто тримайся поруч. Ми виберемося разом.

Стіни шлюзу ковзнули довкола, повільно поглинаючи наш Квазар.

Миготливе світло за бортом було холодне, робоче, без жодної ілюзії безпеки.

— Вони навіть не поспішають, — я злісно всміхнувся. — Знають, що ми нікуди не дінемось.

Глухий лязкіт. Фіксатори. Чужі.

Квазар сіпнувся востаннє і завмер, ніби змирився.

— Все, — сухо мовив Кіпс. — Нас припаркували.

І майже одразу інтерком, який досі вважався мертвим, ожив. Чужий сигнал увірвався без попередження.

— Екіпажу паршивого судна. Залишайтесь на місцях. Системи під повним контролем. Будь-які спроби втручання будуть каратися.

Коротка пауза. Вивірена.

— Вас приймає команда першого контрабандиста галактики. Опір не має сенсу.

Я хмикнув. За таким тоном завжди стоїть переконання, що справа вже зроблена.

— Судячи з голосу, — пробурмотів я, — вони вирішили, що ми в полоні.

Кіпс різко штурхнув мене лапою в бік.

— Не вирішили. Так і є, — тихо сказав він. — Тож роби вигляд, що змирився. Увесь час. І зброю залиш на зорельоті. Коли вшиватимемось краще скористаємося їхньою.

Він зіскочив із крісла й на мить затримався, погладив стінку зорельота.

— І попереджаю, — додав уже з загрозливою ніжністю. — Якщо хтось полізе до моєї крихітки… я їх розшматую голими лапами.

Світло спалахнуло різко. Не аварійне, а повноцінне. Чуже.

Люк відчинився. Кроки. Розслаблені. Упевнені. Не військові.

Знайомі пики із задоволеним вишкіром на обличчі.

— Ласкаво просимо, — сказав хтось із них, зупинившись так, щоб ми всі його бачили. — Судно тепер наше. Як і ваша свобода.

Це був Штарк. Права рука самого Хижня. Він випромінював той тип спокою, від якого по спині пробігає холод: абсолютний контроль, загорнутий у крижану байдужість. «Хай радіє, поки може», — промайнуло в думках. Його час вичерпувався з кожним обертом реактора.

Штарк був неприродно високим і кістлявим. Його шкіра була блідою, майже прозорою, кольору мертвого місячного сяйва, видавала в ньому людину, яка десятиліттями не бачила справжнього сонця, замінивши його синюватим мерехтінням моніторів. На довгій шиї, наче змія, затаївся нейророз’єм: прямий порт до нервової системи корабля.

Його руки викликали острах. Пальці, хірургічно подовжені для ювелірної роботи з мікросхемами, нагадували павучі лапи, що здатні в мить перерізати цифрове горло будь-якої системи.

Контраст у його зовнішності різав око. Холодну анатомію доповнювало посічене обличчя, дрібна сітка білих шрамів від скляної крихти. Це була пам’ять про вибух ілюмінатора, що колись ледь не висмоктав його у вакуум. Він носив старий довгий плащ, важкий від безлічі прихованих кишень.

Інші вже взяли кожного з нас на мушку. Ще троє космічних псів — безжальні, обвішані зброєю тіні, готові виконати будь-яку забаганку Хижня. Вони тримали пальці на спускових гачках бластерів так само впевнено, як тримають штурвал.

Іриска напружилася. Я відчув це навіть не дивлячись, по тій густій, неприродній тиші, що раптом зависла між її вдихами. Кожна її жила натягнулася, мов високовольтний кабель перед замиканням.

Гра почалася.

І цього разу на їхньому полі. Я не хвилювався за себе чи Кіпса: ми з лисом звикли вигризати шлях із будь-якого лайна. А от її страхи я вже вивчив назубок. Я знав: просто зараз їй знову доведеться зіткнутися обличчям до обличчя з тим, від кого вона так відчайдушно втекла минулого разу.