40 Розділ

Капітан Кара

— Ти колись приберешся тут, чи це вже офіційний музей катастроф?

Мій голос потонув у завалах заліза, дротів і розкритих панелей, але я точно знав, що Кіпс тут. Він завжди тут.

— А тобі не здається, що останнім часом зореліт пахне карамелькою? — озвався він десь із глибини.

Я протиснувся повз розібрану капсулу — ту саму, з якої ми витягли Іриску. Край люка був погнутий, обшивку Кіпс вже на щось пустив. За цим безладом уже виднілися його вуха.

— Нічия. Один-один, — кинув я. — То що, може, приєднаєшся до нас і візьмеш участь у плануванні своєї ж місії?

Я сів на низький табурет, закинув ногу на ногу. Кіпс викинув якусь плату зі стирчачими дротами, ніби вона його образила, і підійшов ближче. Його вуха сіпнулися, його локатори, як завжди, працювали швидше за голову.

— А ти не міг сказати це через комунікатор? — він криво всміхнувся. — І, до речі, план уже наполовину готовий.

Після цього він просто втомлено плюхнувся на підлогу й сів, спершись спиною на ящик із деталями, які, здається, ніхто ніколи не інвентаризував.

Тут завжди була напівтемна густа тиша. Усі шуми корабля зливалися в один рівний фон, і в цій паузі я раптом чітко почув власне серцебиття.

— Кіпсе… — я зітхнув. — Ти ж не думаєш, що я вважаю тебе одним із них? Напівмашини, напівлюди. Кіборги.

Я не любив ці розмови. Вони завжди витягували з нього найгірше. Але я добре знав: по-справжньому він ображався на дві речі. Це на розмови про його походження і коли хтось без дозволу вимикав його плейлист.

— Це тут ні до чого, — відповів він тихо. — Не в мені справа.

Його вуха опустилися. І цього разу навіть жодного жарту.

— Я так і знав. Ти киснеш через неї. Усе через цю паршивку! — я підскочив так різко, що табурет заскреготів по підлозі. Усередині вже все було на взводі, без запобіжників.

— Кара, ти ж знаєш, вона не обирала, ким бути, — спокійно відповів Кіпс і теж підвівся. На відміну від мене, він був зібраний, аж підозріло. — І точно не просила вмонтовувати в себе метал і проводку.

— А от тут ти помиляєшся, — я фиркнув. — Бо вона обрала бути занозою в дупі. Ти ж сам бачиш: щойно вона з’являється на горизонті — тебе переклинює. І ти погоджуєшся на все, що вона пропонує. Не в ній справа, а в тобі і як ти змінюєшся.

Я махнув рукою, різко, надто різко, і зашипів від перенапруги. Відчуття було таке, ніби я зараз не людина, а загнаний звір.

— Зараз тут переклинює лише тебе, — сухо відрізав він. І тут же хмикнув. — І взагалі… На себе подивись.

— Що? — гаркнув я.

— Те, що я більше не єдиний у цій команді, хто втрачає самоконтроль поряд із жінкою, — він скривив губи. — Як я й казав, ще трохи і наш зореліт не відрізниш від магазинчика солодощів. Скажи чесно, ти взагалі намагаєшся це контролювати? Бо я собі скоро ніс паяльником запаяю. Та будь-хто, хто підійметься на борт і знатиметься на расах, одразу зрозуміє, хто ти насправді.

Я повільно видихнув. Злість осіла, залишивши після себе порожнечу. Заперечити було нічим і це дратувало ще більше.

— І не я один дав маху на «Фантомі-2», — додав він тихіше. — Її запах зараз з твоїм не розрізнити.

Він підняв брову. Ми обоє зрозуміли: ми щойно ступили на межу теми, яку краще не чіпати. Принаймні зараз.

— Забудемо? — я простягнув руку.

Кіпс підозріло зиркнув на неї, ніби вона могла вибухнути. Кілька секунд і він усе ж прийняв потиск.

— Згода.

Який же він наївний. Я схопив його за руку, притис до себе боком і почав робити те, що він терпіти не міг, але що мені завжди приносило майже дитяче задоволення. Його шерсть одразу електризувалася під моїми долонями.

— Коротке замикання тобі в мізки, Кара! Відпусти! — він смикнувся. — Ах ти помилка ДНК! А-а-а!

— Та зізнайся, що тобі подобаються такі ніжності! — говорив крізь гримасу сміху, та продовжував куйовдити руде хутро. Кіпс заплющив очі, розмахуючи лапами та лаючись.

Мене розібрало так, що я не втримався й покотився на підлогу, все ще тримаючи його. Сміх душив, живіт болів, контроль зник остаточно. Кіпс з гарчанням стрибнув мені на груди й ляснув лапою так, що з мене вибило повітря. Я захрипів, але сміх усе одно проривався, злісний і некерований.

— Ну ти й лисяча дупа! — прошипів він.

Він уже потягнувся, щоб захопити мою ногу, коли з головного комунікатора прорізався голос Іриски:

— Хлопці, якщо чуєте… вам краще піднятися сюди. У нас тут невеличка проблемка з кораблем по курсу, який, здається, збирається взяти нас на абордаж. Я правильно висловлююсь?.. ммхх… мррр…

Далі просто суцільний тріск і нерозбірливі звуки. Зореліт сіпнуло так, ніби його схопили гігантські магнітні клешні й потрусили, перевіряючи на міцність.

Ми переглянулися — рівно на пів секунди.

А потім одночасно підскочили й рвонули до кабіни пілота.