39 Розділ

Планета зустріла нас мовчанням. Посадковий майданчик була єдиною рівною плямою серед пустелі. Він був складений зі старих плит, потемнілих і подряпаних так, ніби їх не раз намагалися стерти з цієї поверхні разом з усім іншим.

Кіпс сказав, що міста тут сховані під землею. Не через погодні умови, а через минуле, яке вони так і не відпустили.

Колись сюди прийшли з війною мешканці іншої планети цієї системи і зруйнували їх розкішні міста та сади. Вони мусили підписати угоду з імперцями — формальну, суху, як і сам пісок довкола. В обмін на допомогу вони увійшли до коаліції. Міста відбудували. Але більше не ризикнули залишати їх на поверхні. Над кожним містом будувати такі примітивні входи.

Лише майданчик і одну одноповерхову будівлю, без ознак зайвої уваги до себе. Сюди й попрямував Кіпс, не обертаючись.

Ми з Карою лишилися біля корабля. Я проводжала Кіпса поглядом довше, ніж слід було. Я рвалась піти з ним. Та за чіткою інструкцією лише одна особа мала увійти та забрати пакунок. І за дуже чітким описом це був саме Кіпс.

Кара стояв, спершися на корпус зорельота. Пісок затягував черевики, ніби планета тихо натякала: не поспішай, ти тут надовго. А ми дивилися на голу та мовчазну пустелю й таку байдужу, що аж дратувала.

— Я мала відмовити його, так? — сказала я, не підвищуючи голосу, не відводячи погляду від горизонту. Там нічого не було, але дивитися туди було легше, ніж на Кара.

— Ти зробила так, як відчувала, — відповів він рівно. Спиною підпирав борт зорельота, дивився туди ж, ніби ми обидва чекали, що пустеля раптом дасть пораду.

Я зітхнула, слова самі полізли назовні, швидко, з напругою:
— Я просто… не хочу вас підставляти. Я подумала, що якщо трохи розкласти все по поличках, я можу зробити це сама. Кіпсу треба лише дати мені інструкції через навушник: що натиснути, що під’єднати, куди не лізти руками. Я ж добре знаю корабель Хижня. Вам не обов’язково вплутуватись у все це. Я можу сама все зробити…

Кара різко обернувся. Крок і він перекрив мені весь краєвид. Пустеля зникла, залишилися лише його плечі й тінь, що впала на пісок.

— Іриско, — перебив він, — ти досі не розумієш, як ми робимо справи.

Його погляд був жорсткий, уважний, без жартів.

— Ми не залишаємо своїх сам на сам із проблемами. Ніколи. Якщо ризикуємо, то усі разом. Якщо один з нас в халепі, то ця халепа стає проблемою для всієї команди.

Якщо наш друг потребує допомоги, то к бісу той пакунок, я й без нього зроблю це. Бо хочу допомогти тобі.

Він зробив паузу, кутик рота сіпнувся і серйозність тріснула.

— А ще, — додав він уже веселіше, — це чудовий шанс насолити Хижню. Я, між іншим, й так планував залишати йому маленькі сюрпризи в кожному порту й терміналі. Нехай збирає колекцію.

Я кліпнула.
— Я думала… ти ображаєшся, — зізналася я тихіше.

Кара фиркнув.
— Ти погано мене знаєш. Комусь же треба було мати в цій компанії здорові аргументи.

Він знову сперся на корабель, ніби нічого особливого не сталося. А пустеля й далі мовчала. Тепер уже з якоюсь образою, що її так легко викреслили з розмови.

— Каро?
— Що?

Він глянув на мене зі стриманою усмішкою, тією самою, що завжди намагалася прикинутися легкою, але вперто рвалась назовні.

Я сама ледве стримувалася. Бути з ними було надто просто. Навіть коли все виглядало глухим кутом, це відчуття не приходило. Наче безвихідь просто не пускали на борт.

— Ви не божевільна команда, — сказала я. — Ви найкраща команда в галактиці.

Мене видало одразу: широка посмішка, без жодних спроб сховатися за іронією. Я поклала руку на його долоню між нами — рух вийшов природний, майже автоматичний.

І саме в цей момент неподалік пролунав ритмічний свист із знайомим мугиканням, нахабно невчасним.

Я смикнула руку назад швидше, ніж встигла подумати, чому саме. Ніби мене впіймали на гарячому, хоча формально ні в чому.

Кіпс ішов у наш бік, підкидаючи пакуночок. Він трохи більший за людську долоню. Наче спеціально повільно, щоб ми встигли надивитися.

— Ей, досить милуватися, — кинув він. — Час вигадати, як обхитрити Хижня.

Він жбурнув пакунок угору й упіймав його так легко, ніби робив це щосекунди з моменту народження.

— Час показати всій галактиці, — він хижо всміхнувся, — ну добре, хоча б цій її нещасній частині, що ми вправніші за того покидька, який сам собі присвоїв статус першого контрабандиста.

Зухвалість у Кіпса була не лише в голосі. Вона читалася в морді, в очах і особливо в хвості, який раптом почав виписувати кола, майже синхронно з його підморгуваннями.

— Ти мені що, сигнали подаєш? — спитала я, так само примружившись.

— Я тут подумав, — протягнув він, — не хочеш побути приманкою?

Кара напружився миттєво. Плечі зібралися, ноги стали ширше, а вигляд у нього був такий, ніби Кіпс щойно образив усіх його предків.

— Не по-справжньому, звісно, — швидко додав Кіпс і зупинився попереду. — Просто логіка. Хто ще, окрім нас, Хижню так кортить спіймати? Отож. Ту, яка попсувала йому репутацію. Якщо підкинути йому наводку, що одну красуню, яка втекла з його корабля, бачили на якійсь захолустній планетці, він тоді точно туди рвоне. Бо, знаєш, репутація сама себе не рятує.

Він виглядав як найхитріша істота галактики. І водночас — дуже пухнаста й майже мила, якщо не затримувати погляд на зубах довше, ніж потрібно.

— Взагалі… — повільно промовив Кара, не відводячи від нього очей, — це дуже непоганий варіант.

— Ну, що Іриско, ходімо свиснемо ключ до твого минулого з корабля цього недолугого, — промовив Кіпс застрибуючи на борт зорельота. 

— А ти не хочеш зазирнути в пакунок? — запитала я на ходу.

— Боронь боже зазирати в пакунки Матінки Кім, — гукнув Кіпс.

— Ну цікаво ж…