38 Розділ

Кара повільно видихнув і сперся спиною в крісло, схрестивши руки. Його плечі напружилися. Це був не страх, радше настороженість людини, яка надто добре вміє рахувати наслідки.
— Кіпсе… Матінка Кім, це не про «пакуночок». Це завжди історія з продовженням.

— Усі хороші історії мають продовження, — знизав плечима той і клацнув кігтем по панелі. — Але цього разу без крові, клянуся своїм хвостом.

— Ти ним уже клявся, — сухо зауважив Кара. — Двічі. І обидва рази я потім лагодив корпус.

Я мимоволі посміхнулась. Вони сварилися так буденно, так… по-домашньому, що на мить забула, де ми й що летимо серед галактики.
— То, що за планета? — втрутилась я, відчуваючи, як цікавість поволі витісняє втому.

Кіпс клацнув ще раз і простір над панеллю розгорнувся в об’ємну мапу. Планета світилася м’яким бурштиновим кольором, із густою атмосферою й кільцями транспортних маршрутів, схожими на павутину.
— Тепла, волога, з хорошою кухнею й поганими звичками, — повідомив він. — Курорт для тих, хто не любить, щоб за ним стежили.

— Чудово, — протягнув Кара без ентузіазму. — Саме те, що треба після бібліотеки. Але чому в мене передчуття, що це нічим хорошим не закінчиться.

— А тебе що, це колись зупиняло? — зухвало запитав фенек, сіпнувши своїми великими вухами в його сторону.

— А ця Матінка Кім ваша колега? — поцікавилась я.

— Матінка Кім відійшла від справ ще років п’ятнадцять тому. Але досі користується безсумнівною повагою. Зараз має кілька власних планет і цілком легальний бізнес,  —  пояснив Кіпс.

— Ого. Свої особисті планети, — я не втрималася й скептично хмикнула. — І що, маючи все це, їй нікому пакунок доставити?

Кіпс хитро перевів погляд на ілюмінатор попереду, ніби там, серед зоряної крихти, могла з’явитись відповідь.

— Може, й є кому. Але ніхто не погодився це зробити.

— Кіпсе, — тривожно протягнув Кара, повільно свердлячи його очима. — То кому саме нам треба доставити пакуночок за, бляха, тисячу кредитів?

І тут здається ми зрозуміли де ховався підвох.

— Це дуже вигідна для нас пропозиція, — фенек явно відтягував відповідь, крутячи лапами по підлокітниках. — Я не міг їй відмовити. Ти ж знаєш.

— Та як ти взагалі її надибав? І де? Для неї «Фантом-2» це діра. І взагалі, Кіпсе!..

— Я бачив її дочку. Вона й розповіла.

— КІПСЕ! Не довіряй кіборгам!

— Вона не кіборг! — Кіпс різко повернувся до Кари. — Її зібрали так само, як і мене. Але мене ти живим вважаєш. А її ким?

— Вибач… Я не про це. Ти ж знаєш, — Кара вже говорив тихіше, відводячи погляд.

Мені чомусь здалося, що я тут зайва, надто особиста розмова почалася. Я вже майже підвелася, вирішивши зникнути непомітно, але різкий крик Кіпса змусив мене завмерти.

— Іриско, це й тебе стосується! Залишся.

Я тільки й встигла зітхнути, як плюхнулася назад у крісло, відчуваючи, що втеча відкладається.

— А вона тут до чого?! — вигукнув Кара, різко схрестивши руки на грудях і розвернувшись у кріслі всім корпусом до нас.

— А вона мене підтримає! Бо їй це теж треба! — так само різко відрубав Кіпс.

— Хлопці, вибачте, я втручатися не зби…

— Пакунок для Хижня! — перебив Кіпс, уже не стримуючись. — І якщо тут не лише я один мізками шевелю, то зрозуміло: минуле Іриски треба шукати не в тій снобській бібліотеці, а в Хижня. Він знайшов Іриску — отже, в нього є координати. І твого попереднього місцеперебування, і… загалом, він може знати щось.

Кара мовчки переводив погляд з мене на Кіпса, ніби намагався переконатися, що це не жарт. Потім повільно похитав головою.

— Ні. Ніколи. Це небезпечно. Це самогубство.

— Та ми ж не маємо йому це в руки вручати, — Кіпс одразу пішов у захист, заговорив швидше. — Просто залишимо на видному місці. А координати я сам свисну з комп’ютера. Це для всіх вигідно.

— Бачу, ти встиг усе продумати, — роздратовано хмикнув Кара. — А випадково не продумав, як ми, в біса, заберемось до нього на корабель? Там сотня таких самих «свиснутих», як він.

— Ну… цю частину плану я залишив на спільне обговорення.

— Чудово. Просто прекрасно, — пробурмотів Кара.

Кіпс повільно перевів погляд на мене.

— Іриско, ти теж можеш голосувати. Якщо проти, то нічого не буде.

Він дивився з надією, майже вперто. А Кара дивився похмуро, з тим виразом, коли відповідь не хочеш чути, але мусиш.

— Хіба я можу вирішувати? — обережно озвалась я.

— Можеш, — надто швидко відповів Кара.

Я навіть не думала. Я вже знала відповідь. Єдине, що мене справді турбувало це те, що я не хотіла наражати на небезпеку моїх нових друзів. А що буде зі мною, коли я знову побачу Хижня, про це я взагалі не думала.

— Треба дуже детально продумати план. Я добре знаю планування його корабля. І лазівки.

Кіпс сплеснув у долоні й задоволено хмикнув. Кара криво всміхнувся, ніби прийняв поразку ще до бою. А зореліт уже почав розворот. Плавно, без ривків, ніби сама галактика вирішила, що нам рано зупинятися.

Я не дивилась на Кару. Як не дивно, цього разу саме він єдиний мав здоровий глузд, і мені було соромно перед ним. Бо десь глибоко я знала, що він має рацію. Я розуміла весь ступінь небезпеки. І водночас знала ще дещо. Я не зможу зупинитися, поки не дізнаюсь правду про себе.