37 Розділ

Чому від нього пахне так, ніби я нарешті повернулася додому?
Це зводить мене з розуму більше, ніж таємниця мого походження. Солодкий аромат посилюється, щойно Кара опиняється поруч — не нав’язливо, не різко, а так, ніби простір сам підлаштовується під нього. Ніби хтось давно й обережно відкрив вікно, про яке я навіть не знала.

Невже дивна історія Кіпса про облогу й цукерки правдива? У ній же жодної логіки. Але й у мені її зараз небагато.

Я тихо спостерігала за капітаном, що переводив зореліт в режим старту. Його рухи були точні, впевнені, майже заспокійливі. Потім глянула на Кіпса, який у сусідньому кріслі зосереджено виконував свою частину роботи, бурмочучи щось собі під ніс. У цих двох було не менше загадок, ніж у самій галактиці. Просто вони навчилися з ними жити.

— А я все життя казав: у тих бюрократах з їхніми папірцями жодного сенсу, — розмірковував Кіпс уголос, не відриваючись від панелі. — Навіщо цілу планету віддавати під папірці, але не мати від них жодної користі? А ще пишаються, що мають дані про все на світі.

— Кіпсе, — озвалася я, — а як твої справи? Ти вніс поправки в записи про свій вид?

Він різко зиркнув убік і зневажливо фиркнув.

— Та ну їх у чорну діру! Вони вимагали документ. Який, до біса, документ у лиса, якого перепаяли нелегали? Номер їм подавай! — голос його зірвався. — Ніби я якийсь паршивий андроїд із серійного складу. Я його забув, щойно змився з тієї клятої планети.

— Не заводься, Кіпсе, — спокійно втрутився Кара, навіть не повертаючи голови. — Головне, що я знаю, хто ти і ким ти є. Ти мій друг і партнер по неприємностях.

Кіпс тихо сопів, а потім дуже тихо, майже нечутно сказав «дякую».

— Мені шкода, Ірисочко, — раптом голос Кіпса пом’якшав, став нижчим, щирішим. — Що ти нічого не знайшла.

Я стиснула пальці, відчуваючи, як у грудях знову щось зрушується — не біль, а впертість.

— Я не здаюся, — відповіла я й кинула швидкий погляд на Кару.

Він це відчув. Не подивився одразу — лише за мить, краєм ока. Але цього вистачило. В його погляді не було жалю. Лише впевненість, ніби він уже давно вирішив, що ця історія ще далеко не завершена.

І чомусь від цього солодкий аромат знову став трохи сильнішим.

Я ковзнула поглядом по панелі перед собою. Цікаво було б, якби вони справді навчили мене керувати цим. Я обережно торкнулася кількох сенсорів. Панель мовчала, досі заблокована.

— Ви ж не проти, — Кіпс прочистив горло, надто вже старанно, — є одна планетка. Треба туди злітати… за пакуночком.

— І що за пакуночок такий? — Кара навіть не підвів погляду, але кутик його губ сіпнувся, видаючи інтерес.

— Яке тобі діло до пакуночка, — фиркнув Кіпс, — головне, що за перевезення отримаємо тисячу кредитів.

Кара аж присвиснув і нарешті обернувся до нього.

— Кіпсе, ти ж знаєш, я не промишляю речовинами.

— Тьфу на тебе, — гаркнув Кіпс, різко зіскочив із крісла й швидко рвонув до рюкзака, що валявся під стіною разом із його професійним барахлом. — Це робота від декого важливого. Нічого протизаконного.

— А чому тоді прохання до нас, а не до служби доставки? — скептично кинув Кара, дотискаючи важіль.

Кіпс повернувся в крісло, вставив щось у панель і натиснув кілька разів. Над управлінням спалахнула невеличка голограма — стримана, майже сором’язлива.

Це була невеличкого зросту, повненька жінка в церемоніальному одязі. Вона була одягнена у вільне вбрання з важкого шовку, що спадало прямими лініями, приховуючи обриси тіла. Широкі, прямокутні рукави звисали майже до колін, нагадуючи крила, а краї тканини на грудях перехрещувалися ліворуч направо, утворюючи глибокий V-подібний виріз.

— Матінка Кім, — констатував Кара, примружившись.

— Її офіційний підпис, — з гордістю уточнив Кіпс, а потім обернувся до мене. — Є такі голограми, в яких зашифрований підтверджений підпис надавача.

— Ясно, — я коротко кивнула, не відводячи погляду від світіння.

— Коли встиг, Кіпсе? — здивувався Кара.

— Поки ви на Фантомі-2 розважались, я займався справами.

Майже впершись ліктями в край панелі, я намагалась розгледіти голограму. Вона тремтіла над керуванням, мов жива — крихітна, але насичена деталями: вузлуваті пальці, масивні кільця, важкий силует, що випромінював не стільки загрозу, скільки досвід. Такий, який не здобувають у законних навчальних закладах.

— Хто вона? — запитала я, примружившись.

Кіпс розтягнув губи в усмішці, яка йому завжди вдавалася лише наполовину — друга половина незмінно видавала лиса, що щойно знайшов курник без замка.
— Матінка Кім, — повторив він з відтінком поваги. — Якщо коротко: вона знає всіх. Якщо довше, вона виховала половину тих, кого краще не знати. Це колишня королева контрабандистів.

Я вже передчувала, що попереду нас чекає ще одна пригода.