36 Розділ

Андроїд виконав своє завдання — довів мене до самого зорельоту й чемно попрощався, залишивши наодинці.

— Ми вже вирішили, що ночуватимемо в бібліотеці, — усміхнувся Кара, спираючись на борт свого зорельота. — Кіпс уже порається всередині. А як у тебе справи?

Я мовчки підійшла ближче. Руки безсило звисли вздовж тіла, і я просто вперлася чолом йому в груди. Без слів. Без сил.
Сльози пішли самі. Спершу тихо, зрадливо, а потім гучніше. Тіло здригалося, ніби з мене виймали напругу хвиля за хвилею.
— Зрозуміло… справи хрінові, — глухо мовив він.
Я відчула його руки на спині — спочатку легкі, обережні, а потім упевненіші, коли я вже не стримувалась і просто ревіла. Схоже, з мене виходило все: втеча від Хижня, страх, розгубленість, оця проклята надія, що спалахнула й одразу згасла. Здається, я плакала вперше. Або принаймні вперше так, що це, можливо, запам’ятається.
— Зовсім нічого? — тихо спитав він.
Я лише похитала головою.
Тоді Кара обійняв мене всім тілом і притис до себе, як чорна діра, що поглинає планету. І що важливо — планета була не проти. Мої руки самі обвили його, вчепилися, ніби це єдине, що зараз тримає мене в реальності.
Якийсь час ми так і стояли мовчки, замкнені в коконі обіймів. Я вже майже перестала помічати сторонні звуки, коли крізь них прорізався голос.
— Розрахунки проведені, — пролунав поруч голос Бантика. — Час повернення Іриски до норми може скоротитися на тридцять відсотків за наявності морозива.
Я ледь відвела голову й глянула на дроїда. Посмішка вирвалася сама, ще крізь сльози.
Бантик стояв поруч і вивів на екрані свою наймилішу міну — майже як справжня людина, що намагається підтримати.
— Ти не повинна зневірюватися, — мовив Кара. — Для нашої радості в нашому користуванні ціла галактика. І навіть більше. Десь там обов’язково знайдеться щось і про тебе.
Я підвела на нього заплакане обличчя.

— А хіба ця бібліотека не вмістилище всієї галактики й її знань?

— У певному сенсі — так. Але не забувай: є інформація, яку не зберігають на носіях. Не все можна зафіксувати. Не втрачай надії. Ми ж команда відчайдухів — куди нас тільки не заносить.

— Підтверджую, — озвався Бантик. — Спрогнозувати пригоди капітана Кари неможливо. Лише рівень проблем, які вони несуть.

Присутність Бантика трохи розряджала обстановку.

— Каро… вибач за реакцію та мої слова цього ранку, — мені раптом стало ніяково бути в його обіймах.

Я трохи ослабила хватку, але він не відпустив.

— Це я дурень, — сказав він. — А тобі не варто вибачатися. Я взагалі не мав тоді покидати своє ліжко, знаючи, яка ти зараз вразлива. Не знаю, що на мене найшло.

— А я знаю, — тихо сказала я. — Бо це я покликала. А тепер…

Слова застрягли десь між горлом і грудьми. Я справді хотіла договорити — пояснити, що мені потрібне його тепло поруч, але я ще не вмію віддавати своє. Що мені добре в цих обіймах, але я не знаю, ким є без них. Що я боюся зламати щось, ще навіть не зрозумівши, що саме тримаю в руках. Щось в собі.

Кара не поспішав. Він не підштовхував, не випитував, не намагався врятувати ситуацію словами. Просто дивився — уважно, спокійно, так, ніби давав мені час дихати.

— Ні, — нарешті мовив він. — Я знав, що тобі зараз важко. Ти намагаєшся пристосуватися до світу, з яким навіть не впевнена, чи була знайома. А тут ще й я...

Кутик його губ ледь здригнувся. Не усмішка — натяк на неї.

— Я не хочу, щоб ти обтяжувалася думками про мене. Ми можемо бути друзями. Поки ти не вирішиш інакше.

Сказано було легко. Надто легко для слів, у яких насправді було багато стриманого.

Але раптом стало так просто, що навіть захотілося пожартувати. Ну, майже.

— Або поки ми не ввійдемо в атмосферу якоїсь планети з особливо… прекрасними жительками, — додала я, примружившись.

Він тихо хмикнув.

— Менше слухай Кіпса. Він усім підряд розповідає про мій любовний фронт, — сказав Кара. — Хоча, між іншим, сам мав більше подружок, ніж я. Але я тобі цього не казав.

Я відчула аромат — теплий, солодкуватий, такий, що проникає глибше за думки. Він асоціювався з безпекою. І з чимось дуже неправильним у моєму теперішньому стані.

— Тож… друзі? — я відступила на крок і простягла долоню, намагаючись зробити це недбало.

— Друзі, — відповів він із посмішкою і потиснув мою руку.

Його долоня була теплою. Надто теплою для простого жесту.

— Щось несподівано солодкого захотілося, — мовила я, коли він відчинив боковий шлюз зорельота.

Кара прочистив горло й пропустив мене вперед.

— Думаю, у Кіпса щось знайдеться.

— А ти не любиш солодке? — озирнулася я з легкою, майже невинною посмішкою.

— Люблю.

Він сказав це таким тоном, що стало гаряче. Я швидко зайшла всередину зорельота, не озираючись, бо була майже впевнена, що якщо подивлюся ще раз, «друзі» раптово перестануть бути безпечною ідеєю.