35 Розділ

Стало надто тихо.

— Скажи, — порушила я мовчанку і поглянула я на свого андроїда провідника, що застиг поряд, — ти щодня виконуєш таку роботу?

Він повернувся до мене одразу корпусом, ніби чекав на запит.

— Так. Це мої щоденні обов’язки: допомагати відвідувачам орієнтуватися у пошуку необхідної інформації.

— А ти… — я на мить зам’ялася, підбираючи слова, — хотів би змінити свій рід занять?

Андроїд завмер. Не буквально — але його пауза була надто точною, щоб бути випадковою. Він удавав, що розмірковує.

— Мої алгоритми налаштовані на допомогу відвідувачам, — нарешті відповів він. — У цьому полягає суть мого функціонування. Андроїд три-шiсть–зет–нуль–п’ять ґала був створений для обробки запитів у Великої галактичної бібліотеки.

— Я розумію, — тихо сказала я. — Але невже це все?

Він не перебив. Це теж було показово.

— Ось, наприклад, нашого дроїда на зорельоті звати Бантик, — продовжила я. — І тепер я розумію, чому Кіпс так уперто перепрошиває його систему. Він шукає в ньому… щось більше, ніж алгоритми. Якийсь власний ритм життя.

Я замовкла, раптом відчувши, як ця думка чіпляється і за мене саму.

— Здається, я тепер розумію його трохи краще, — додала я вже майже пошепки.

Андроїд дивився на мене довше, ніж це було необхідно для аналізу фрази.

— Ваші міркування не входять до стандартного переліку запитів, — сказав він. — Але я вважаю їх… цікавими.

На його екрані не з’явився жоден із підготовлених для відвідувачів виразів. Жодної усмішки, жодної нейтральної міміки. Він завмер — не рухався, не імітував людської постави, навіть не коригував баланс, як робив раніше. Просто стояв, мов частина архітектури.

— Ім’я «Бантик» не пасує механічному створінню, — додав він за кілька митей.

— А ти… — я нахилила голову, уважно вдивляючись у темний екран, — ти б хотів, щоб тебе звали не «три-шiсть–зет–нуль–п’ять ґала»?

— У мене немає бажань. У мене є алгоритми, які визначають сенс мого існування.

Відповідь пролунала без паузи. Надто швидко. Наче він чекав саме на це запитання — але не мав дозволу відповісти інакше.

Я раптом відчула дивне відлуння в грудях. Розмовляти з андроїдом про сенс існування виявилося несподівано… незручно. І тепер той дроїд із готелю на Фантомі-2 — зі своєю образою, зламаною інтонацією і дивною гордістю за «паршиву роботу» — здався мені химерним, але значно живішим. Майже ідеальним у своїй недосконалості.

Я озирнулася. Ряди крісел були заповнені такими ж виснаженими або роздратованими очікуванням відвідувачами. Деякі з них мали додаткові кінцівки, непропорційні тіла, надто довгі шиї чи асиметричні обличчя — галактика в усій своїй різноманітній, втомленій красі. Хтось мовчки дивився в підлогу, хтось нервово постукував кігтями по підлокітнику, хтось безсоромно дрімав.

Наш діалог з андроїдом зайшов у глухий кут. Не через брак слів, а через межі, за які він не міг ступити. І які я, здається, вже почала помічати й у собі.

Коли табло нарешті спалахнуло нашим номером, я підскочила швидше, ніж встигла прочитати, до якого саме архіву нас викликають. Андроїд лише коротко позначив напрямок — жодного поспіху, жодних емоцій. Наче цей момент для нього нічого не важив. А для мене важив все.

Приміщення, куди ми зайшли, було освітлене лише боковим світлом. Воно різало простір вузькими смугами й залишало кути в густій тіні. Тут стало незатишно — так, ніби стіни не просто зберігали інформацію, а спостерігали.

Андроїд пройшов уперед і провів механічною рукою по поверхні величезного термінала. Лише тепер я зрозуміла, що це не стійка і не ще один пункт очікування. Його поверхня ожила, проступили шари світла, тонкі лінії, символи, які швидко зникали й з’являлися знову.

Я стала поруч.

— Що зараз робити? — тихо запитала я.

— Прикладіть руку, — відповів він. — Система має впевнитися, що це саме ви.

Я зробила, як сказано.

Світло вирвалося з термінала й обійняло мій зап’ясток, ніби обережний, але наполегливий дотик. Здалось, що ірис на моїй руці реагував на це світло. Холод пробіг шкірою, не болісний, але достатній, щоб я здригнулась. У цей момент я не стала нічого питати — напруга була надто густою, щоб розривати її словами. 

За кілька секунд світло згасло. Екран знову спалахнув. По ньому побігли рядки — десятки, сотні, тисячі. Символи, яких я не знала. Структури, що не піддавалися миттєвому розумінню. Дані нашаровувалися один на одного, немов система сама не могла вирішити, з чого саме почати мою історію.

Я затамувала подих.

І вперше за довгий час відчула: архів дивиться на мене так само уважно, як я — на нього.

— О-о… — видав андроїд.

— Тобто «о-о»? — я різко глянула на нього. — Це що взагалі означає?

— На жаль, бібліотека нічим вам не допоможе.

— У сенсі «не допоможе»? — я роздратовано махнула на екран. — Тут же достобіса інформації!

— У цьому й проблема. Як би це… пояснити.

— Та хоч якось уже поясни, — зірвалася я, відчуваючи, як надія тліє, а не горить.

— Це давня зашифрована мова втрачених цивілізацій. Настільки давніх і настільки високотехнологічних, що ми не володіємо ані їхньою мовою, ані системами знаків.

Його голова схилилась низько до мене та він загудів низьким механічним голосом:

— Відповідно, з погляду логіки… ви не маєте існувати. Я не знаю, як ви отримали цю голограму, але жодна з наших систем не здатна її дешифрувати. Це надто складно. І, боюся, неможливо.

Я витріщилася на андроїда. Сенс його слів доходив повільно, болісно, ніби крізь вакуум.

— Тобто… мене не існує?

— Боюся, що так.

На якусь мить я застигла з виразом шоку на обличчі. Потім розвернулася й просто вийшла з кімнати, рухаючись навмання, куди дивилися очі. Якщо після всього цього я не знайшла нічого про себе — немає сенсу сподіватися, що колись згадаю або відкопаю бодай крихту правди. Навіть уся галактика не змогла дати мені відповіді. І це було найбільшою нісенітницею.