34 Розділ

— Вітаю у Великій Галактичній Бібліотеці, — промовив андроїд майже людським голосом.

Він ледь нахилив голову — не надто глибоко, рівно настільки, щоб жест виглядав ввічливим, але не підлабузницьким. Його рухи були плавні, розраховані, немов кожен градус повороту шиї хтось колись заклав у код.

— Якщо вам зручніше спілкуватися вашою видовою мовою, повідомте, будь ласка, якою саме. Я маю доступ до більшості мов галактики й автоматично адаптую мовний модуль.

Поки він говорив, позаду нас ковзали інші дроїди — одні схожі на людей, інші на витончені геометричні конструкції з напівпрозорого металу. Між ними рухались відвідувачі: істоти з додатковими кінцівками, гуманоїди з дивною пігментацією шкіри, хтось узагалі пересувався у левітаційній колисці. Усі вони розчинялись у масштабі бібліотеки, наче дрібні комахи у тілі гіганта.

— Ні, дякую, — відповіла я. — Загальна галактична мені підходить. Ви допоможете мені знайти інформацію… про мене. Можливо, про мій вид. Я не впевнена, хто я.

Андроїд трохи затримав погляд на моєму обличчі. Не так, як дивиться людина — без емоції, але з уважністю, що чомусь здавалася щирою.

— Яке цікаве завдання, — сказав він після короткої паузи. — Я радий, що капітан Кара обрав саме мене для вашого супроводу.

Він розвернувся і жестом запросив іти за ним. Ми рушили мостом.

— Почнемо з того, що в бібліотеці зберігається інформація про всі відомі населені види галактики, — продовжив він. — Але для вашого запиту нам необхідно перейти до спеціального архіву й подати індивідуальний запит. Наскільки я розумію, вас цікавить не лише вид, а конкретна особистість.

— Саме так, — кивнула я. — А що це за архів? Чому він особливий?

Ми минали велетенські колони, в які були вбудовані світлові панелі з потоками символів. Вони змінювались, реагуючи на присутність відвідувачів, ніби сама бібліотека нас слухала.

— Там ми зможемо ідентифікувати не лише ваш вид, а й особистісну прив’язку, — пояснив андроїд. — Для цього зазвичай використовують документи. Ви маєте при собі щось подібне?

Я розвела руками — жест вийшов майже безпорадний.

— Жодних. У цьому й проблема. У мене немає нічого.

— Не засмучуйтесь, — відповів він одразу, трохи надто швидко. — Згідно з моїми даними, ви все ж маєте документ.

Я зупинилась і здивовано подивилась на нього.

— Я не зовсім розумію твою логіку.

Андроїд також зупинився. Його голова ледь нахилилась убік — жест, який, очевидно, мав означати корекцію.

— Перепрошую. Надто швидкий потік даних іноді робить мої формулювання некоректними, — сказав він майже вибачливим тоном. — Я мав на увазі вашу голограму на руці. Вона зійде за документ.

Він обережно вказав на мій зап’ясток, не торкаючись.

— За моїми даними, подібні голографічні маркери використовували деякі раси як ідентифікаційні носії. На жаль, детальніші відомості зберігаються у секторах обмеженого доступу. Ми зможемо отримати туди вхід після реєстрації запиту та підтвердження вашої видової приналежності. Тоді вам буде надано повний доступ.

Я на мить замовкла, вдивляючись у нескінченні яруси полиць, що тягнулися вгору й губилися десь під куполом зі світла. У цьому місці моя невизначеність відчувалась особливо гостро.

— Звучить одночасно і складно, і… обнадійливо, — сказала я нарешті.

— Саме тому вам потрібен я, — відповів андроїд з ледь помітною гордістю в голосі. — Усі маршрути, алгоритми дій та дозволені протоколи мені відомі. Вам потрібно лише слідувати за мною.

Він зробив крок уперед, і світло під мостом відгукнулося новою хвилею.

— Тож рушаймо.

Відчуття було таке, ніби я справді опинилася впритул до розгадки власного минулого. Але коли ми нарешті дісталися того самого спеціального архіву, виявилося, що я тут не єдина з подібним запитом.

Ми діставалися туди цілу вічність. Стояли в одній черзі, потім у другій, потім у третій — час у цій частині бібліотеки тягнувся інакше, мовби його теж архівували й видавали порціями. Коли нарешті дійшла наша черга, я почувалася вичавленою.

Нас зустрів ще один дроїд — сухіший, формальніший, з голосом без жодної модуляції. Ми заповнили безліч форм, підтвердили ще більше пунктів, потім сканер зчитав мою голограму-татуювання, і нас відправили до зали очікування. Там мала загорітися вивіска з нашим номером — коли запит буде оброблено.

Я важко опустилася в крісло. Воно було ергономічним до безсоромності — ніби хтось дуже добре знав, наскільки втомленими сюди приходять істоти за відповідями.

І саме тоді мій провідник зник.

Я навіть не одразу це помітила. А коли підняла голову, він уже повертався — з чашкою гарячого напою й невеликим пакунком їжі. Поставив усе переді мною обережно, майже… дбайливо.

— Рівень вашої втоми перевищує оптимальний для очікування, — повідомив він. — Це стандартний набір для відновлення концентрації.

Я всміхнулась — слабко, але щиро — і взяла чашку. Їжа зникла швидше, ніж я встигла усвідомити, що була голодна. Ледь я відклала обгортку, як поруч ніби з повітря матеріалізувався дроїд-прибиральник і беззвучно все забрав. Я відчувала вдячність та ситість, хоч не знала скільки ще мені очікувати. Але моя ціль виправдувала всю цю ситуацію повною мірою.