33 Розділ

Іриска. Планета-бібліотека.

Кіпс знав так багато, що я щоразу дивувалась, як у тій його маленькій голові з непропорційно великими вухами взагалі лишається місце для думок. З його швидкого, трохи хаотичного екскурсу я зрозуміла головне: планета частково функціонує в автоматичному режимі. Її обслуговують тисячі дроїдів і лише кілька представників гуманоїдного типу А — істот, які, на перший погляд, нагадують людину, але мають свої, одразу помітні відмінності. Кіпс ковзнув поглядом у бік Кари, ніби мимохіть. Капітан увесь політ мовчав. І це мовчання різало слух сильніше за будь-яку сварку. Я знала: щойно випаде нагода, з ним доведеться поговорити про минулу ніч. Відкладати далі було небезпечно — передусім для мене.

Термінал прибуття виявився повністю автоматизованим. Кілька дроїдів, цього разу значно більш «олюднених» на вигляд, ніж ті, яких я бачила на Фантомі-2, беземоційно патрулювали простір, але не проявили до нас жодного інтересу. За словами Кіпса, планета отримала нейтральний статус через своє специфічне призначення, хоча формально все ще входила до списку територій, контрольованих імперцями. Типова бюрократична шизофренія: нейтральні, але під наглядом.

Щойно ми покинули термінал — де в нашому відсіку було не більше десятка зорельотів — я зрозуміла, що тут значно жвавіше, ніж на будь-якому міжгалактичному базарі, де мені доводилось бувати. Потоки істот, звуки, світло, рух — усе це створювало дивне відчуття контрольованого хаосу. Озирнулась назад, номер термінала, що красувався над нами, мав чотиризначне число. Не уявляю скільки їх всього.

Планета-архів була однією з невеликих планет системи Атенаум. Дістатися сюди, як сухо зауважив Кара, означало зробити «невеличку зупинку по дорозі», яка насправді вимагала двох гіперстрибків. Я дуже сподівалась, що не створюю їм зайвого клопоту своїми пошуками минулого. Бо досі не могла зрозуміти, ким я для них була: черговою пригодою, випадковим вантажем чи кимось, кого вони справді прийняли за свою. А зважаючи на те, що сталося вчора, я й сама вже не знала, яке місце посідаю на цьому зорельоті.

Кара активно жестикулював, щось пояснюючи Кіпсу, а той, склавши лапи на грудях, хитро посміхався й раз у раз кидав косяки в різні боки, ніби перевіряв, хто ще слухає. Я відійшла, тож не чула, про що саме йшлося, але чомусь здалося: комусь із них цілком могла прийти в голову нездорова ідея прихопити з цієї планети якийсь “сувенір”. Я дуже сподівалась, що помиляюсь.

Я відвела погляд від Кари. Досі не знала, які саме погляди тепер маю йому дарувати. Здавалося, минула ніч остаточно все заплутала — передусім для мене. Бо коли ти ще не знаєш себе до кінця, впускати когось у власне життя здається неправильним, майже безвідповідальним. І Кара мав повне право злитися. Мав право не приймати мою реакцію. Бо відповідальність за наслідки лежала лише на мені. На ініціаторі.

Підвела погляд угору. Перед нами височіли античні споруди, які дивним чином гармоніювали з надсучасними полицями. Кожна з них була вкрита плиткою — не просто декоративною, а функціональною. Кожна відповідала за окремий сектор інформації й водночас слугувала оздобою. Буквально скористатися ними було неможливо: це були своєрідні носії, майже вбудовані в сам лабіринт архівів і споруд, якими була вкрита більша частина планети. Її стіни — це гігантські стовпи, з’єднані між собою ще потужнішими конструкціями. Коли ми підлітали, я навіть не бачила ні краю ні кінця цієї махіни.

Кіпс казав, що за межами стін починається дика природа планети — небезпечна, як на мене, але, за його словами, “умовно дружелюбна”.

Пройшовши крізь арку, в яку без перебільшення міг би пролетіти наш зорельот, я раптом відчула себе маленькою душею у сховищі пам’яті всієї галактики. Простір був переплетений мостиками, немов павутина, що тягнулась у всі боки. Я підійшла ближче й зазирнула вниз — дна не було видно. Поглянувши вгору, туди, де тунель закінчувався холодним світлом небес, я ще гостріше відчула монументальність цієї споруди.

У центрі здіймалася колона. До неї на різних рівнях приєднувались мостики, і здавалося, що така сама система повторюється в кожному наступному сховищі, без кінця й краю. Я лише машинально відмітила: якщо тут немає швидкої системи переміщення, то бодай якийсь допотопний ліфт просто зобов’язаний існувати.

Це були велетенські вертикальні зали планети-бібліотеки, де навіть власне дихання здавалося надто гучним. Тут пахло озоном і старим пластиком — запахом даних, які пережили імперії. Я почувалася мікробом під мікроскопом нескінченних стелажів.

— Іриско!

Я здригнулася на місці. Настільки захопилася цим простором, що не помітила, як Кара підійшов зовсім близько.

— Вибач, що налякав, але я хотів дещо сказати, — почав він невпевнено.

— Це я маю що сказати. І пояснити… про те, що було вчора.

Він раптово підняв руку, зупиняючи мене на півслові.
— Ні. Зачекай. Це не про те. Про це — потім. Якщо захочеш.

Його голос був спокійний, але я відчула: він навмисне не дивиться мені в очі.

— Річ у тім, що Кіпс хоче оновити деяку інформацію в архіві. Це для нього принципово. Це стосується його виду. І для цього йому потрібен свідок. Тобто я.

— І? — коротко спитала я.

— Тобто ні він, ні я не можемо піти з тобою, — додав Кара швидко, ніби боявся, що я переб’ю. — Але я знайшов тобі чудового провідника.

Він зробив крок убік і вказав рукою. Андроїд стояв неподалік, з ідеально рівною поставою. Помітивши мій погляд, він помахав білосніжною, лакованою рукою й навіть «усміхнувся», вивівши на екрані коректно розраховану міну.

— Що ж, добре, — сказала я рівно. — Я й не сподівалась. Дякую, що потурбувався про мою компанію.

Я рушила в бік андроїда, не пришвидшуючи кроку.

— Іриско, — покликав він услід.

— Як ти й сказав, — відповіла я, не обертаючись. — Поговоримо потім.

І не зупинилась.