32 Розділ

Кіпс

Крихітка приємно гуділа, підлаштовуючись під мій внутрішній ритм цього дивного, правильного ранку. Ніч перевершила мої очікування. Іноді заради одного теплого погляду іншої істоти варто пройти пекло — аби лише повернутись назад цілим. Або майже цілим.

Свідомість працювала, як вічний метроном, відраховуючи удари мого серця — справжнього чи лише добре зібраного, різниці давно ніхто не шукав. Права лапа відбивала мій особливий ритм по металевому краю столу: тук — тук — пауза — тук. Світ для мене завжди був набором хвиль, шестерень і резонансів. Якщо щось не звучить — значить, зламане.

Гей, капітане, де твоя збруя?

Зорі сміються, а я їх не чую...

Я знаю це напевно.

Просто я їх не чую.

— Де цих двох носить… — пробурмотів я собі під ніс, не відриваючи погляду від нутрощів Бантика.

Я обережно перепаював одну з плат — щось у нього не до кінця завантажилась база даних. Інакше не поясниш, чому він час від часу розмовляє, як дроїд старого покоління: без пауз, без іронії, без відчуття моменту. А це, на мою думку, найсерйозніший дефект з усіх можливих.

Ранок повільно, але впевнено перетікав у день, коли ці двоє нарешті з’явились. Я розвалився в кріслі, гриз свіжий, хрумкий сушений кальмар на паличці й насолоджувався моментом.

— Та вас вічність не було! — озвався я. — Де ви застрягли? У черзі за безкоштовною совістю?

— Привіт, Кіпсе, — тихо мовив Кара, одразу сів у крісло й запустив кілька тестових процесів. Як ми це робили перед стартом. Але навіть не глянув у мій бік.

— Привіт, Кіпсе, — буркнула Іриска десь позаду, не поспішаючи займати місце.

— І чого такі мовчазні, наче ковтнули по шматку вакууму? — протягнув я.

О, бачу. Бачу все.
Гідравліка в нормі. А от гормональний фон екіпажу — зашкалює. Ритм серця Кари прискорений на п’ятнадцять відсотків. Іриска дихає в тональності ля-мінор. Цікаво. Дуже цікаво.

Кара, не дивлячись ні на кого, продовжував свердлити поглядом датчики.
— Усі системи в нормі, можемо відбувати. У мене є ідея, Кіпсе. Тільки не психуй.

Я одразу напружився.
О, ні. Вони що, встигли посваритись, поки я відлучався?

— Знаю, ми планували летіти за новим дільцем, — продовжив Кара, — але дорогою мусимо зробити зупинку. Пам’ятаєш ту дивну планету? Яка ще суцільний архів.

— Ага. Бібліотека галактична, — відповів я з підозрою.

— Ми думаємо, що Іриска там може знайти щось про себе. Хоча б про своє походження, — він так і не підняв очей від панелі.

Я зітхнув і доїв кальмара.
— Добре. Для Іриски — що завгодно. Тим паче прав нам не бракую, щоб одразу брати нову.

— Отже, вирушаємо. Я лише піду переодягнусь, — кинув Кара й вийшов із кабіни.

— А мені… мені теж треба, — невпевнено мовила Іриска. — Я дещо забула.

Вона зникла слідом за ним, і двері тихо зімкнулись.

Я залишився сам у кабіні, слухаючи, як корабель муркоче в очікуванні старту.

Бреши мені, наче я із заліза, а правда твоя — гостра заноза...

До мене долетів шепіт — тихий, але достатньо чіткий, щоб я впізнав інтонації. Такі розмови завжди чуєш не вухами, а нутром.
— Давай просто вдамо, що нічого не було… так буде простіше для всіх.

Я майже миттєво врубив місцеве радіо. Не тому, що не міг слухати далі — а тому, що не хотів. Чужі напружені розмови мають огидну властивість липнути до мозку, навіть коли робиш вигляд, що вони тебе не стосуються.

Коли Кара повернувся в кабіну, став похмуріший за грозову хмару в туманності Андромеди.

— Ну що, ковбою, — протягнув я, не відриваючись від панелі. — Залишився без каюти? Я так розумію, наша гарненька інопланетянка остаточно її окупувала, а тебе чемно виставили за двері, ще й із почесним караулом?

— Кіпсе, припини. — Його погляд загубився десь за екраном у місцевому краєвиді. — Можемо повернути старе планування корабля. Ту каюту, яку ти розібрав, щоб розширити свій механічний відсік… Можемо її відновити. Заодно й відсік переробити, як колись планували. А не лише одні лежаки.

Голос у нього був роздратований, але не злий — швидше втомлений. Це гірше.

— Та добре, — я зробив звук трохи тихіше, але ритм місцевого музла все одно відбивався в моєму тілі.

Кара нарешті подивився на мене. Прямо. Підозріло.
— Це коли ти почав зі мною погоджуватись?

— Та ось зараз же, — знизав плечима. — Ти такий неуважний, Карамелька. Щось сталось, поки мене не було?

— Не кажи, що не чув розмови своїми локаторами, — фиркнув він.

— Не всю, — спокійно відповів я. — Ти ж бачиш: радіо увімкнене.

Він зітхнув.
— Тоді забуть. Летимо стряхнути пил з тих бібліотечних сувоїв.

— Ти ж знаєш, що вся інформація давно зберігається в електронних архівах, — підковирнув я, не втримавшись.

— Та звісно, — гаркнув Кара. — Чого ти до слів причепився?

— Та відволікаю тебе від паршивих думок, — кинув я майже байдуже.

Майже. Бо ця байдужість — моя персональна маска. І він це знає.

Корабель летить, серце болить,

а Кіпс просто хоче щось відгвинтить...

М-да, Каро. Здається, ти влип сильніше,

ніж муха в антифриз…