31 Розділ

— Ти голодна? — запитав я, коли ми зупинились на перехресті. Тут, куди не зверни, можна було натрапити або на щось екзотичне, або на п’янке. А ще саме в цьому районі трималась найрізноманітніша морська кухня: рідкісні вугри, кальмари, різновиди яких розводили лише на цій планеті. Справжня смакота — з тих, що запам’ятовується надовго.

Вона раптом схилила голову мені на плече й тихо, втомлено мовила:
— Я так змучилась, що не відмовилась би від ліжка. Повернімось на зореліт.

— Ти серйозно хочеш спати на незручній кушетці замість м’якого ліжка? — я глянув на неї збоку. — Ми ніколи не ночуємо в зорельоті, коли зупиняємось на планеті.

Вона здригнулась, підвела голову.
— Ой, вибач. Я знаю, що зайняла вашу каюту… Це так незручно.

— Та я звик до таких умов, — махнув я рукою. — Колишня каюта у відсіку Кіпса цілком згодиться. Тим паче раніше вона була моя.

— Ні, так не має бути… — відповіла вона й позіхнула, так і не договоривши думку.

— Потім це обговоримо, — перебив я м’якше. — Я знаю місце, де можна переночувати. Там тихо і розкішний краєвид, але доведеться трохи пройтись. Це далеко від центру. У таку пору перевізники тут не працюють — голови бережуть, — хмикнув я.

Я обережно взяв її під бік, і ми рушили в потрібному напрямку. Місто поволі рідшало, але не затихало повністю — десь далеко ще гули вулиці, світилися вивіски, дихав нічний порт. Мій улюблений готель ховався майже біля самого берега — мушля, притулена до води. Єдиний звук, що туди доходив, був шум прибою. Саме за це я й любив те місце.

Поки вона милувалась краєвидом, я милувався нею. На тлі двох місяців, які можна було побачити лише з узбережжя, вона виглядала істотою з якогось ідеального світу — не тутешнього, але дивним чином доречного.

— Цікаво, може, я колись уже була на цій планеті? — задумливо мовила вона, поки ми поволі йшли у бік готелю.

Я хмикнув, переводячи погляд з води назад на неї. Зізнатись, я й сам уже був готовий впасти в м’яку постіль.
— Не думаю, що ти була тут, — відповів я. — Тобі більше пасує щось на кшталт Нової Аркадії чи Сафелії. А не напівлегальний Фантом-2.

— Чому ж? — вона ледь усміхнулась. — Може, в минулому я була не такою вже й наївною простачкою. Ти ж бачив, як я бігаю. Присягаюсь, я відчувала кулі… навіть напрямок, куди вони влучать. Сама не знаю як. Це точно не просто так.

Я зупинився біля входу й, відкриваючи двері до приміщення, відповів їй:
— Так. А ще я знаю, що ти вдаєш мовчунку й сумуєш, коли ніхто не дивиться.

Я глянув на неї через плече, перш ніж зайти всередину.
— Тож ні, Іриско. Я не думаю, що ти була найманкою чи взагалі когось могла скривдити. Але атланти дійсно вражаючи.

Тиха, ненав’язлива музика огорнула нас у готелі. Рекламні голограми виринали ледь не на кожному кроці — я відмахувався від них автоматично, не зупиняючись, аж поки не дістався стійки.

— Два номери на одну ніч, будь ласка, — промовив я до дроїда, який працював тут і менеджером, і прибиральником водночас. Він виглядав заклопотаним — майже як справжня людина.

— Вітаю з поверненням, капітане Каре, — промовив дроїд механічним голосом, що дивно не пасував до його зовнішності. Виглядав він навіть більш по-людськи, ніж дехто з наших: йому навіть перуку приклеїли.

Іриска, підійшовши та ставши поруч, ледь стримала сміх, глянувши в його бік.
— Перепрошую, пані, ви побачили щось смішне? — раптом припинив він щось набирати на панелі й уважно подивився на неї.

— Ні, що ви. Це просто втома, — зніяковіло відповіла вона. — Я дуже втомлена.

— Прошу зауважити, я пристойний дроїд, — сухо відчитав він. — І виконую цю паршиву роботу ледь не за батарейки. Тож очікую хоча б мінімальної поваги.

А я ж зовсім забув її попередити, що в нього дуже особлива прошивка. Схоже, її не оновлювали вже років сто.

— Вибачте мені, я зовсім не з вас сміялась, — поспіхом сказала Іриска. — Ви… ви дуже симпатичний дроїд.

— Дякую, це дуже приємно, — відповів механічний голос дроїда.

Тепер уже я намагався стримати посмішку. Відвів погляд убік — якраз на стіну, де знову спалахнула якась дурнувата реклама.

— Хм, що ж, — нарешті мовив дроїд. — Є два вільні номери, але не поруч. На різних поверхах.

Він усе ще пильно «вимірював» нас екраном. Між рядками символів можна було буквально відчути його погляд.

— О ні, Каре, я не хочу тут спати одна, — тихо сказала Іриска, схопивши мене за рукав. — Коли я прокидаюсь, то не одразу розумію, де знаходжусь. Мозок досі відмовляється усвідомлювати, що я більше не на кораблі… Хижня.

Ім’я того покидька вона вимовила ледь чутно, самими губами, але я все зрозумів.

— А є двомісний номер? — запитав я, ледь не перегинаючись через стійку.

Дроїд ревниво прикрив екран.
— Йде перевірка, — заявив він і зробив вигляд, що щось уважно переглядає.

Я знав, що він удає. Для нього це справа двох секунд. І так кожного разу. Не знаю, чи це прагнення наслідувати людей, чи банальна шкідливість.

— Так, є номер. Вам пощастило, — нарешті повідомив дроїд. — Виходить просто на узбережжя. Якщо місячне світло заважатиме, є заслонки. Працюють у голосовому режимі.

— Прекрасно, — кивнув я. — Плачу кредитами.

Номер виявився просторим. Хоч зазвичай я уникав кімнат із такими високими вікнами, цього разу вони не дратували. Іриска одразу підійшла до одного з них і завмерла, притиснувшись до скла.

— Як же прекрасно, Каре… — тихо мовила вона. — Там унизу хвилі розбиваються, а згори таке яскраве зоряне небо з місяцями, — вона озирнулась до мене. — Як думаєш, існують планети, де небо може бути ще красивішим?

— Існують, — відповів я без вагань. — Колись ми там побуваємо.

Я й сам здивувався, як легко зірвалась із язика ця обіцянка. Я не звик давати їх так просто, бо завжди виконую свої обіцянки. Хто знає, може вже завтра вона згадає своє минуле й з’ясується, що десь у неї є родина… чи навіть хлопець. Я відштовхнув ці думки й пішов у суміжну кімнату. Вона виходила просто в мою — тож, у разі чого, я був поруч.