30 Розділ

Мить була майже ідеальна — з тих, що зависають у повітрі, мов корабель на автопілоті, і не хочеться торкатися керма. Навіть коли незнайомець нахабно вплив у наш простір, сперся долонею на стільницю й усміхнувся тією самою усмішкою, яку я із задоволенням відправив би у відкритий космос без скафандра, він не зміг одразу все зіпсувати. Щось бурмотів у бік Іриски, намагаючись звучати впевнено. Вона його помітила — я бачив це краєм ока, як він намагався привернути її увагу, — але, як і я, вона не поспішала відводити погляд. Мене це підкупило. Я вирішив, що це саме та секунда, коли можна обережно ступити вперед: не тиснути, не лякати, просто бути поруч. Вона не подавала жодного знаку, що моя компанія їй не до душі — навпаки, уважно ловила мої відповіді, усміхалась, ставила питання, і в цьому було щось майже інтимне. Я хотів розділити з нею цей момент до кінця, навіть поцілувати, якщо вона дозволить. А якщо й вмаже потім — що ж, я все одно був би щасливий.

Але настирлива увага незнайомця швидко переросла в агресію. Він знову щось белькотів, дедалі ближче, дедалі голосніше, і якусь хвилину я чесно намагався його не чути. Мого терпіння завжди вистачає рівно на шістдесят секунд. Коли вони сплинули, я вже діяв. Рух був короткий і точний: довге тонке лезо вислизнуло з чохла, схованого під брюками, і вгрузло просто в його долоню, прибиту до столу. Чоловік заверещав — високо й огидно, — почав підстрибувати, ніби це могло допомогти, але руку так і не наважився відірвати. Його крик розірвав простір, мов тріснутий купол. І все остаточно пішло шкереберть. Іриска різко відкинулась у крісло, втиснулась спиною в його стінку й дивилась то на мене, то на нього — широко розплющеними очима, шокована, без жодного слова, ніби система просто зависла.

Я зітхнув. Вечір остаточно зіпсований, майнула думка, поки я окинув поглядом залу.
— Капітане Кара! — заверещала господарка, вибігаючи просто між столиками.

Я прекрасно її знав — ще з минулих візитів. Схоже, моє ім’я знову перекочує до її чорного списку, якщо ще не оселилося там назавжди. Вона розмахувала довгими руками, які виглядали трохи неприродно на тлі її маленького тіла — зростом вона ледь сягала мені до грудей.

Я підвівся, одразу подавши руку Ірисці. Вона прийняла її без вагань і легко підскочила з крісла, ніби тільки цього й чекала.
— Вже йдемо, йдемо, Мері, не кричи, — спокійно відповів я, хоч у голосі вже бриніло знайоме втомлене роздратування.

Господарка тут же заходилась волати на офіціантів, щоб ті несли регенератор, бо та гора м’язів і досі верещала, мов перелякане дівчисько.
— Ти знову! Знову мені гостей калічиш! Щоб духу твого тут не було! І заплати по рахунках — за минулий раз теж! — загорлала вона.

Я криво всміхнувся. Атмосферне світло цього місця зазвичай приховувало її зморшки, але зараз — ні. Частина з них, безперечно, з’явилась через мене. Та їй не збідніти — цей заклад вона фактично добудувала на мої компенсації за збитки. Не моя вина, що мені тут подобається, а гості трапляються не надто привітні.

Кинувши достатньо кредитів на тацю офіціантки, я міцніше стиснув руку Іриски, і ми разом залишили цей гамір, лишаючи позаду крики, образи й остаточно зламану ідилію вечора. 

— Каре, ти не був занадто різким з тим типом? — запитала вона, щойно ми опинилися на прохолоді вулиці. Була вже глибока ніч, повітря пахло металом і далеким паливом, а шум закладу залишився десь позаду.

— Іриско, це не те місце, де варто бути привітним, — відповів я без роздратування, але твердо. — Не дай боги ти б йому усміхнулась, навіть із ввічливості. Для нього це вже було б запрошенням. Автоматичною згодою.

Вона сповільнила крок і трохи насупилась.
— Згодою на що? — перепитала невпевнено.

— На все, Іриско. На все, — я поглянув вперед. — Ця планетка — збіговисько найрізноманітніших рас. І деякі з них досі не до кінця розуміють, що жінка — така ж повноправна мешканка галактики, як і чоловік.

— А ви на пристойних планетах буваєте? — з легкою іронією кинула вона. — Бо що не планета, то все дивніше.

— Не всі пристойні планети нас допускають із нашими документами, — знизав я плечима.

— Але ж тепер у вас є цей… привид, — вона глянула на мене боком. — Можете заходити в усі порти.

— Можемо, — погодився я. — Але на деяких досі існує перевірка особистостей. Привида, який би приховав усі наші гріхи по галактиці, ще не вигадали.

— Але ви так раділи, — м’яко зауважила вона. — Я думала, це білет у світ.

Я зупинився і повернувся до неї. Світло неону ковзнуло по її обличчю, і на мить уся галактика звузилась до цієї вулиці.
— Звісно, білет у світ, Іриско, — сказав я спокійніше. — У галактиці мільярди планет. І половина з них точно пустить нас на свої землі. Цього більш ніж достатньо.

Я знову рушив, даючи їй час іти поруч.
— Нехай частина з них безлюдна, в інших живуть дикуни чи непривітні аборигени, а ще є прогресивні епіцентри імперців, куди краще не з’являтись узагалі… — я хмикнув. — Повір, із тих, що залишаться, нам точно вистачить до кінця життя.