29 Розділ

Капітан Кара

Моя стриманість давала тріщину. Не можна було дивитися на неї занадто довго — це було небезпечно, наче споглядати народження наднової без захисних фільтрів. Після кількох коктейлів вона почала ділитися всім, що з нею відбулося на зорельоті Хижня, і з кожним її словом я розумів: капітан того судна з розряду простого суперника остаточно перейшов у розряд мого особистого ворога. Вона посміхалася, розповідаючи про дрібниці, але я виловлював той застиглий сум у кутиках її очей. Вона вперто не давала йому розростися, гасила його коктейлями та розмовами, але він був там.

Я міцніше стиснув склянку, яку все ніяк не міг допити. Боявся втратити контроль. Одна справа — пригода з другом, де п'яна бійка чи можливість випустити пар є звичним фіналом. Але з дівчиною, яка тобі так відверто довіряє, не варто розслаблятися. До того ж я вже помітив, як на неї кидав важкі погляди отой громила в кутку. Може, колись він і був людиною, та ті готичні м'язи він наростив точно не в тренажерному залі. Інопланетні стероїди, що в’їдаються в ДНК, викривлюючи саму суть єства.

— Розкажи, як ви познайомились з Кіпсом? – запитала вона, розслаблено відкинувшись на спинку м’якого крісла.

— Десь понад десять років тому, — почав я, дивлячись на гру світла в її волоссі. — Ми познайомились в одному сумнівному місці. Схоже, ми обоє залишили в минулому щось важливе. Мабуть, тому я і заговорив до нього. Бо відчув щось спільне. Потім ми змагалися за право стати учнем одного старого пілота, колишнього капітана нашого теперішнього зорельота. Але в першій же пригоді капітан загинув. В його очах тоді було дивне заспокоєння, наче він тільки того й чекав — піти саме так, під час неймовірної пригоди, а не згнити в портовому хоспісі.

Я був майже впевнений, що вона не знає про мій зір. Інакше б не дивилася так відверто, наївно думаючи, що її погляди надійно приховує напівпітьма закладу. Та я не був людиною. Мої зіниці адаптувалися до темряви значно краще, ніж у будь-якого іншого, зчитуючи найменші зміни в її міміці, кожен подих, кожен мікрорух. Це були мої приховані таланти.

Цікаво, як вона відреагує, коли дізнається, що я не людина? Це її здивує, налякає, чи вона вже здогадалася, що за моєю людською оболонкою ховається дещо інше?

— А чому минулий капітан обрав саме тебе? — тихо запитала вона, і в фіолетових сутінках її очі блиснули особливим світлом.

— Не знаю. Він не пояснив. Може, тому що я просто був поруч, — я замислено провів пальцем по краю склянки, згадуючи той день, коли в кабіні пілота пахло розпеченим залізом і згасаючим життям. — Кіпс досі сумнівається, що старий передав штурвал саме мені. Його просто не було поруч у ту мить, коли капітан зробив останній видих.

Я замовк, вдивляючись у напівтемряву. Іриска дивилася на мене так пильно, наче намагалася розгледіти в моїх зіницях ту саму сцену десятирічної давнини.

— Кіпс насправді дуже підозрілий, але водночас розташовує до себе. А ще він дивний, але часом навіть приємний, — промовила вона, і в її голосі почулася тепла усмішка.

Я розсміявся, і цей сміх на мить витіснив напругу, що панувала в моїх м’язах через присутність громили в кутку.

— Ой, не кажи, він ще та скалка в дупі. Але він єдиний у всій галактиці, кому я довірю своє життя без жодних вагань.

— Це так прекрасно, що ви є одне в одного, — мовила вона, і її голос знову здригнувся від того невидимого суму, що тягнувся за нею, як шлейф космічного пилу.

— Іриско, не сумуй. Ми обов'язково віднайдемо твоє минуле. Навіть якщо нам доведеться перевернути догори дриґом ту планету-бібліотеку.

Вона раптом випрямилась, подалася вперед і схилилася над столиком. У приглушеному світлі її обличчя опинилося зовсім поруч, розділене зі мною лише кількома дюймами простору та запахом коктейлів.

— А чому… — її голос був трохи п’янким, тягучим, але вона вперто продовжувала, ловлячи мій погляд своїм, — Чому ви мене врятували перший раз? І чому не викинули за борт наступного разу?

Я щиро здивувався її питанню. Для мене відповідь була настільки очевидною, що я навіть не замислювався про це раніше. Я дивився на неї — таку тендітну на фоні цього грубого, затягнутого імлою світу, таку справжню серед тисяч голограм і масок. Мої очі, що бачили в темряві кожен порух її вій, зафіксували те, як вона затамувала подих в очікуванні відповіді.

— Хіба тебе можна скривдити? — запитав я у відповідь.

Голос мій прозвучав глибше, ніж я розраховував. Я мимоволі подався вперед, скорочуючи відстань до мінімуму. У цей момент громила в кутку нарешті підвівся зі свого місця, важко ступаючи по металевій підлозі, але я навіть не повернув голови. Весь мій світ зараз звузився до фіолетового блиску в очах Іриски.

Вона мовчала, лише розглядала моє обличчя, наче намагалася знайти там підступ чи приховану правду.