28 Розділ

Я майже одразу зупинилася. Мою увагу прикував масивний термінал, вмонтований прямо в шорстку стіну — я вже бачила схожий на планеті Гігантес, такий же монументальний і стародавній на вигляд.

— Я вже бачила схожий, — прошепотіла я, підбігаючи до консолі. Пальці завмерли над датчиками. — Як цим користуватись?

Кара підійшов ззаду. Він нависнув над моїм плечем, і я відчула, як він зробив кілька впевнених дотиків до сенсорної панелі. На пильному екрані, прорізаючи темряву приміщення, спалахнула горда вивіска: «Найбільший галактичний архів. Доступ до Великої Бібліотеки».

— Можливо, тут щось буде про мене? — з надією запитала я, вдивляючись у рядки коду, що бігли по склу.

Кара зробив ще кілька швидких натисків. Система завантажилася, але майже одразу видала сухе сповіщення про обмежений доступ.

— Скоріше за все, в цьому терміналі немає повного доступу, як і в більшості таких точок, — пояснив він. Голос його звучав зовсім поруч, приглушено і м'яко. — Якщо про тебе і є якісь дані, то це зовсім інший архів. Тобі треба особисто подавати запит у Великій галактичній бібліотеці у відділі реєстрів.

Він не відсторонився. Його тіло тулилося до мого так близько, що пронизлива прохолода планетарної вологи більше не пробирала мене — я відчувала лише його спокійне тепло.

— А де я можу зробити цей запит? — я боялася поворухнутися, щоб не зруйнувати цей момент.

— На тій планеті, де вона розташована. Це ціла планета, відведена під усі можливі дані з кожного куточка космосу, які тільки спромоглися зібрати за еони років.

— Насправді існує ціла планета-бібліотека? — я вражено озирнулася на нього через плече.

Мій рух виявився занадто різким: його подих лоскотно вдарив у моє чоло, а обличчя опинилося так близько, що я могла розгледіти кожну цятку на його підборідді.

— Звісно, а чому б ні? — Кара ледь помітно всміхнувся. — Ніколи там не бував, але розповідали, що це дуже незвичне місце. Кажуть, там можна знайти навіть те, що ти сама про себе забула. Я часто копирсаюсь у доступних архівах.

Ми покинули термінал, і я ще наостанок змірила його поглядом, у якому змішалися гіркий сум і тендітна, наче скляна, надія. Тьмяне світло екрана відбилося в моїх зіницях, перш ніж згаснути в сутінках залу. Я мушу дістатися до цієї планети-бібліотеки. Якщо навіть у тому нескінченному морі знань не знайдеться жодного рядка про мене, то моє минуле назавжди залишиться для мене загадкою, я маю це знати.

Я так нічого і не згадала. Попри всі хвилювання, небезпечні пригоди та різкі притоки адреналіну, моя пам'ять залишалася гладкою, як скляна сфера. Я знала лише елементарні речі: що коли голодна — треба пообідати, коли втомлена — треба поспати, а коли Кара близько — варто спробувати бодай якось втихомирити шалене биття серця. Але жодної справжньої згадки, жодного обличчя з минулого чи звуку власного справжнього імені. Лише порожнеча.

Ми звернули в провулок.

— Може, у Кіпса тут подружка? — запитала я на ходу, намагаючись не спіткнутися об іржавий поріг, що визирав із бетону.

— У Кіпса? Я тебе прошу! — Кара голосно розсміявся, і цей щирий звук на мить перекрив низьке гудіння планетарних генераторів. — Хоча дехто є, але щоб подружка…

— Мені здалося, що він цього вечора явно хотів розважитись, а не працювати, — я знизала плечима, прискорюючи крок, щоб не відставати. — Я лише думала, що він нам компанію складе.

— У цього пройдисвіта лише плати в голові та думки про те, як вигідніше розібрати дроїда на запчастини, — легко відповів Кара, впевнено огинаючи групу високих мовчазних тіней у довгих плащах. Його голос звучав тепло, з тією особливою поблажливістю, яку відчуваєш лише до справжніх друзів.

— Можливо, ти маєш рацію, ти його довше знаєш, — погодилась я.

Ми зупинилися перед важкими металевими дверима, які, здавалося, вросли в стіну, вкриту вологим мохом. Коли вони з шипінням від’їхали вбік, ми увійшли в дуже темне приміщення. Темрява тут була настільки густою і щільною, що на мить мені здалося, ніби я знову опинилася у відкритому космосі без ілюмінатора. Повітря стало сухішим, наповненим ароматом паленого цукру та дорогого тютюну.

Я розгублено зупинилася, не розуміючи, куди ступити, щоб не перекинути чийсь столик. Але в ту ж мить я відчула, як Кара обережно, але міцно взяв мене за руку. Його долоня була гарячою, а впевненість, з якою він повів мене вперед крізь цей морок, змусила мою ніяковість спалахнути з новою силою.

Ми йшли наосліп лише кілька секунд, поки темрява не почала розступатися. Попереду замиготіло приглушене фіолетове світло — воно не освітлювало, а радше підкреслювало вигини стін та контури м'яких крісел, що тонули в глибоких нішах. Це світло відбивалося в скляних гранях пляшок за баром і в очах нечисленних відвідувачів, створюючи ілюзію, ніби ми потрапили в саму серцевину далекої туманності.

— Ну от ми і на місці, — тихо промовив Кара, не поспішаючи відпускати мою руку.