27 Розділ

Іриска

Кіпс першим ступив на Фантом-2. Планета виявилася занадто вологою, важкою і наскрізь просякнутою сірим маревом, що липло до взуття. Не дарма це місце мало сумнівну репутацію серед контрабандистів та втікачів: тут і маскуватись не треба було — густа імла сама ставала твоїм другим плащем. Сонце, цей далекий тьмяний ліхтар, безнадійно губилося десь за щільними шарами сірих хмар, а земля під ногами наче безперестанку парувала. Здавалося, навіть крізь товстий шар старого бетону пробивається дихання якогось підземного океану, що вічно кипить.

— Ви чуєте ритм цієї планети? — Кіпс на мить зупинився, заплющив очі та повільно повів мордочкою по повітрю, наче намагався вхопити невидимі струни цього світу. — Це аромат свободи.

— Кіпсе, я чую лише гамір цього натовпу, — скептично мовив Кара. Він озирнувся, і хоч голос його звучав сухо, на обличчі я вловила тонкі, майже невловимі нотки ностальгії, наче цей хаос колись був йому рідним.

Я б назвала цю землю планетою розваг, або ж планетою забуття. Щойно ми покинули шлюзи порту, я відчула, як концентрація образів навколо стає критичною — я просто не могла зосередитись на чомусь одному. Здається, Хижень колись зупинявся на подібній планеті, але тоді я була лише пасивним спостерігачем, милуючись через крихітне скло ілюмінатора.

Всюди спалахували й гасли голограми, створюючи химерні танці світла у вологому повітрі. Шум портових кранів перемішувався з музикою, що лунала звідусіль. Замасковані входи, що нагадували люки таємних клубів, ховалися в тінях, але кожна яскрава вивіска над ними чітко давала зрозуміти: не такі вже вони і таємні, ці заклади просто грали в гру «знайди мене, якщо зможеш».

— Я відчуваю її ритм, — промовила я тихо, з цікавістю роззираючись навколо.

Мої очі звикали до напівтемряви, крізь яку, наче привиди, виринали перехожі. Це був справжній карнавал видів: людей розбавляли найхимерніші представники Галактики. Повз нас пройшли високі істоти з блідо-зеленою шкірою, що нагадувала мох; пропливли темно-сині створіння з ідеально круглими обличчями, позбавленими будь-якої волосинки, а їхні очі світилися внутрішнім спокоєм. Тут були створіння з кількома парами очей. І все це виглядало дивовижно звичним — ніхто не обертався, не тицяв пальцями, не дивувався чужим формам чи кольорам. Кожен був частиною цього безкінечного потоку.

— Це так… тух.. тух-тух… тух… тух-тух-тух, — спробувала я відтворити внутрішній ритм, що вібрував у моїх грудях, перекликаючись із серцем самої планети.

Кіпс із задоволеною мордочкою поглянув на мене, і в його очах я побачила відблиск неонових вогнів цього дивного, паруючого світу.

— О, нарешті на цьому зорельоті з’явився хтось, хто мене розуміє, — Кіпс підморгнув мені, і в його очах промайнув хитрий вогник. — А тепер, дітки, мені час.

— Хей, я думала, ми всі відсвяткуємо в якомусь супер потаємному контрабандистському барі за коктейлями! — обурилася я, відчуваючи, як передчуття веселої ночі тане разом із димом з-під люків.

— Кіпсе, й справді, ти куди? Вічно ти зникаєш на цій планеті! — подав голос Кара, схрестивши руки на грудях. У його тоні вгадувалася втома людини, яка надто добре знала звички свого товариша.

— От цього разу ти матимеш компанію, — хмикнув Кіпс, коротко кивнувши в мій бік і не чекаючи заперечень, розвернувся в іншу сторону.

Він миттєво розчинився в натовпі, наче крапля мастила в океані. Його низький силует промайнув між довгими плащами перехожих і зник у сизій парі раніше, ніж я встигла вимовити бодай слово.

— Що в нього за справи... сподіваюсь, амурні, — пробурмотіла я, але закінчити думку не встигла.

Мене ледь не збило з ніг щось... слизьке і стрімке. Воно пронеслося повз, зачепивши моє плече чимось гнучким і холодним.

— В нього що, мацаки замість рук?! — я не стрималась та скривилась, обтрушуючи рукав куртки, наче там міг залишитися слід від того дотику.

Кара, для якого це видовище, здається, було звичною справою, спокійно обійняв мене за плече і м’яко відвів у сторону, подалі від основного потоку тіл і тіней. Його рука відчувалася теплою і надійною на фоні цієї вологої чужинської метушні.

— Не звертай уваги, тут не церемоняться, — тихо сказав він, дивлячись мені в очі. — А ще — ніколи не стоять посеред дороги, тут скажений ритм.

— То ми залишилися разом... — вимовила я.

Слова зірвалися з губ швидше, ніж я встигла їх обдумати. Раптом я відчула легку ніяковість. Бути з ним віч-на-віч, без звичного галасу Кіпса та металевого брязкання Бантика, було незвично. Простір навколо раптом став тихішим, а дистанція між нами — меншою.

— Швидше за все, у Кіпса справи займуть до самого ранку, — Кара ледь помітно посміхнувся, помітивши мою розгубленість. — Якісь сумнівні ставки на бої дроїдів або пошук рідкісних мікросхем у місцевих скупників. Тож пропоную завернути кудись.

Він кивнув у бік вузького провулка, де неонова вивіска, напівзатоплена густою парою, пульсувала м'яким фіолетовим світлом.

— Знаю я тут одне затишне місце. Там подають найкращий «Зоряний пил» у цьому секторі, і, що головне — бармен просто чародій. Ходімо?

Я закивала, і ми знову рушили крізь мерехтливі сутінки.