26 Розділ

Кіпс

Міжгалактичний простір — не для слабаків.
Він для таких, як я.

Лапа сама відбиває ритм по панелі — тук-тук, тук-тук, мов серце корабля підлаштовується під мій настрій. Простір любить тих, хто не питає дозволу. Відчайдухів, які женуться не за метою, а за ритмом пригод.

— Вирушаємо святкувати! — вигукнув я й з усієї лисичої сили вгатив по панелі. — Мій внутрішній компас показує в бік найближчого бару, де не питають паспорт, а наливають щедро і без запитань.

Я — лис із заліза,

я звір із дротів,

Мій пульс — контрабанда чужих світів.

Карамелька знову коситься на дівчину. Я це бачу краєм сенсорів. Якби він мав мій нюх — давно б забув про неї. Вона пахне не просто «інакше». Вона пахне древнім. Тим, чого більше не існує.

Останній раз я вловлював подібний аромат, коли мене тримали за іграшку для дослідів на одній далекій паршивій планетці. Там продали одну реліквію за стільки кредитів, що ціла планета з орбітою не коштувала. Ніхто не знав призначення того механізму. Але всі шукачі древності хотіли його розгадати. Навіть мій господар ледь її не купив та його увага тоді переключилась на щось інше.

Не знаю, чи та реліквія зараз припадає пилом у чиїйсь приватній колекції, чи її вже розкрили, зламали, випатрали до гвинтика. Але аромат…
Такий не забувають.

Ірисці про це знати не варто. Навіщо їй зайві думки й ще більше нерозгаданих загадок? Зовні вона й справді просто людина. Ну, майже. Хоч дуже сильна. І дуже швидка. Небезпечно швидка.

А Карамелька… ех. Ще трохи — і слини пускатиме.

Я відвернувся, щоб не дивитися на цей балаган, вбив потрібний код у панель і почав налаштовувати курс. На одну дуже веселу планетку. Там ми й загубимося. Ідеальне місце, щоб зникнути без сліду й знайти пригод на ніч.

Я вже відчуваю смак нектару.
І майже певен, що там зустріну одну знайому. Вона дуже любить пухнастиків.

Я — синтетичний лис,
у мене лапи зі сталі,
якщо десь ллють без міри —
я вже в дорозі, далі…

Корабель слухняно лягає на курс. А простір — усміхається.

Іриска, схрестивши руки на грудях, сперлася стегном об консоль і подивилася на нас так, ніби вже все вирішила, а ми просто ще не в курсі.

— Хлопці, я, звісно, все розумію, — мовила вона рівним, небезпечно спокійним тоном, — але без моєї допомоги ви б зараз відпрацьовували демографічну кризу на Гігантес.
Вона зробила паузу.
— Мені належить частка від нашого «скарбу». Хіба ні?!

Карамелька стримано кивнув.
Хто б сумнівався, — подумав я. — Зрадник. Солоний, карамельний зрадник.

— Це справедливо, Кіпсе, — заговорив він примирливо. — Вона була чудовим відволікаючим маневром.

Я примружився. В роті з’явився уявний смак лимона — той самий, коли тебе щойно красиво, майже ніжно, але все ж таки обіграли.

— Частка? — перепитав я з удаваним здивуванням. — Та я зробив більшу частину справи, між іншим.

— Сто кредитів, — випалила Іриска.

І навіть не поморщилась.
От де поділась її смиренність. Згоріла в атмосфері...

 Ой, лети, моя монетка,
в чужу кишеню, наче мітка…

— По руках, розбійнице, — зітхнув я, зобразивши трагедію вселенського масштабу. — Але знайте: ви щойно розбили серце моєму гаманцю.

Насправді я погодився швидше, ніж встиг доспівати куплет.
Бо сто кредитів — не така вже й велика ціна за партнера в небезпечних справах.

Я — лис, що торгується з долею,
програє — але з вигодою.
Бо в цій грі головне не кредити,
а з ким ти втікаєш далі…

— Ура, мій перший заробіток! — вигукнула Іриска, сплеснувши долонями так щиро, ніби щойно виграла власну планету. — А як там ваша планета виглядає? Нас там не зафіксують як утікачів? Може, якось замаскуватися?
Вона скосила очі на свій комбінезон і з полегшенням додала:
— Добре, що я тікала в ньому, а не в тій сукні. Інакше б увесь сором загубила по дорозі.

Сором, між іншим, загубив зовсім не той, хто думає.
Карамелька. О, так. Він точно встиг усе роздивитися минулого вечора — он як сидить, червоний, мов стиглий помідор із теплиці. Я б навіть сказав — карамелізований.

— Головне, — почав він, прокашлявшись і намагаючись виглядати професійно, — що їхні сканери нас не зчитають. А коли доберемось до центру, де скупчення закладів, у яких відпочивають ще більші не-герої, ніж ми, — там легко загубитися.
Він навіть увійшов у роль гіда.
— Плати по всіх рахунках, не влаштовуй сцени — і на тебе дивитимуться крізь пальці.

Я фиркнув.

— Філософія мого життя, між іншим.

Потім я махнув лапою в бік коридору:

— Покажи їй нашу шафку з «презентами». Там точно щось жіноче знайдеться.
Я примружився, згадавши.
— Пам’ятаєш Ше-Гард? Ти там таку панянку зображав…

Я закашлявся від сміху, не договоривши, а Іриска вже зникла з кабіни, крокуючи з підозрілою зацікавленістю.

Хвіст у мазуті, в шлунку — пальне,

Знову в запій крізь діру тягне.

Корабель м’яко ковзав до нової точки на мапі.
Бар, де не питають імен.
Планета, де всі чужі — і це нормально.

І якщо вже чесно… я обожнюю такі місця.